Глава 27: Злам

Богдан нарешті відпустив Раю. Вони відійшли достатньо далеко в ліс від дачі Івана, щоб залишитися наодинці. Було прохолодно, проте злість усередині зігрівала його. Чому він узагалі так почувався? Він вирішив: вона має знати. Це зламає її знову, але він почав говорити. 

— Любомир, мій прадід… він не просто вижив тоді. Він створив культ… орден мисливців на нечисть. 

Рая затулила обличчя руками й сіла на траву. Вона слухала мовчки. Богдан присів навпроти. 

— Ти можеш зненавидіти мене чи його… Тим паче з моєї родини більше нікого не лишилося. Він одружився з жінкою, моєю прабабцею — дівчинкою, що теж вижила під час того нападу. Яким був той союз — незрозуміло, проте він точно не кохав її. У нього було безліч коханок, але то таке… Той чоловік збирав своїх нащадків в одному місці й з дитинства виховував із них мисливців. Вбивав у них думку, що смерть — єдине, що дає таким, як ти, свободу. Звільнення від страждань. Мій дід був одним із тих дітей. 

Богдан підняв гілку й зламав її. 

— Якимось чином він мислив інакше, тому втік звідти й жив звичайним життям. Але його минуле привернуло увагу того вампіра. Антон перебив їх усіх. Я вижив лише завдяки випадковості. Саме моторошна картина моїх мертвих батьків змусила діда згадати науку його батька й навчити мене вбивати монстрів. Ти розумієш? Твій Любомир зробив те, про що так мріяла та потвора Антон. Він перетворив своїх дітей на знаряддя смерті. 

Рая дивилася в зелень лісу, обхопивши себе за коліна. Те, що вона ненавиділа найбільше, було втілене тим, чию пам’ять вона так цінувала. Скриньку Пандори було відчинено. Богдан вирішив зірвати кришку остаточно. 

— Ненависть — це почуття, на якому живу я. Воно роз’їдає мою душу щоразу, коли я думаю про тих, кого вбив. Чи я справді приніс їм полегшення? Чи вбивство таких, як ти, — гріх? Чи прокляли вони мене у свої останні секунди? — Богдан зупинився на хвилину й глянув на Раю. — Це тяжко. Ти хочеш для тієї малої такої ж долі? 

Мимоволі по щоках Раї потекли сльози, німий крик вирвався з її грудей. Її ікла виблиснули, очі почали наливатися багряним кольором. Вона здригнулася, намагаючись прийти до тями. 

— Я не можу… 
— Можеш. 
— Я тоді… я майже вбила його… 
— Я не він. Я не збираюся помирати настільки безглуздо. 
— Я не хочу! — майже прокричала вона. 
— Ти мусиш, — Богдан узяв її за руку. — Розірви це пекельне коло. Звільни свою любу Катрусю від цієї невтомної жаги. Стань монстром, поки ним не стала вона. 

Богдан притягнув Раю до себе. Надто близько. Надто небезпечно. 

— Я зупиню тебе вчасно, — прошепотів він їй на вухо, підставляючи свою шию.