Глава 26: Межі

— Вона запропонувала зустріч, — Рая сіла на диван і подивилася на свою дивну компанію. — Я піду сама. Не хочу втягувати вас у це ще більше. 

— Слухай, ми всі вже тут, — підійшов Богдан. — Я як ніхто хочу його вбити, але після тієї зустрічі в лісі усвідомив, наскільки вампіри сильніші за упирів. 

Рая підняла на нього погляд: 
— Чим ти отруїв мене тоді? 

— Боюся, що йому цього буде замало, але хтозна… 

— Так що це було? — зацікавилася Кет. 

Богдану не дуже хотілося розкривати свій козир, але він уже прийняв цю компанію як союзників. 

— Мені потрібні мухомори, коріння беладонни, — він глянув на Івана, — і ваша кров, діду. 

— Я так боюся уколів… — Іван спробував відступити. 

Але Рая й Катруся діяли синхронно. Старого вовкулаку спіймали й усадили на диван. Над ним навис Богдан, тримаючи свій саквояж, наче божевільний учений. 

— Вона погодилася на зустріч, — Світлана покірно повернула телефон Антону. 

— Добре. Твоє завдання — знайти дитину, і тоді я забуду про тебе. 

— То я можу повернутися додому? 

— Можеш. Твій телефон я поки залишу в себе. 

— Тоді я піду, — Світлана почала відступати до дверей. 

— Чекай. 

Жінка завмерла. Антон підвівся й підійшов до неї. 

— Нечемно з мого боку не провести гостю, яку я сам запросив. 

Важка дерев’яна брама зачинилася за нею. Світлана глянула на білих горгулій, сподіваючись, що бачить їх востаннє. У кишені дивом завалялася двадцятка. «До маршрутки йти далеченько, добре, що хоч униз». 

— От peace deal! — голос Сіда звучав обурено. — Він думає, що підкорив нас! Чуєш, Свєтік, як знайдемо ту малу — давай попросимо допомоги в тих диваків. 

Антон посміхався, дивлячись із балкона, як Світлана відходить від метро й іде пішки в бік Хрещатика. Вона не посміє ослухатися його наказу. Її демон — слабак. Почуття роблять його вразливим. 

Кухня Івана перетворилася на справжню лабораторію. Богдан варив коріння беладонни й мухомори. У холодильнику чекала кров вовкулаки. Блідий Іван лежав у своїй кімнаті. 

— Ці діти — справжні психи! Можливо, саме їхня непередбачуваність розірве це пекельне коло, по якому ходить та мала… Марія! — подумав він. 

— Дідусику, — постукала Кет у двері. — Я принесла тобі шоколадку. 

Дівчинка зайшла й простягнула старому ласощі. Іван розділив плитку навпіл. Кет присіла поруч. Вони мовчки їли шоколад. 

Богдан вимкнув електричну плиту й відставив в’язку жижу охолоджуватися. 
— Нехай охолоне. 

Рая зайшла до кухні, затуляючи ніс рушником. 
— Зробив? 

— Майже. Певна, що готова до цього? 

— Не знаю… 

— Досі так боїшся його? Усвідомлюєш, що слабка? — його погляд упав на клітку з щурами. — Тобі варто харчуватися іншою кров’ю… 

— Я не можу… — Рая опустила погляд. 

Богдан мовчки схопив її за руку й потягнув за собою. Рая сіпнулася, намагаючись вирватися. Чоловік стиснув її долоню трохи сильніше. 

— Вирішено. Ти маєш знати всю правду про того чоловіка! — Богдан говорив, не обертаючись. — Поговоримо там, де нас не почують! 

— Про кого? — Рая знову сіпнулася. Богдан не відпустив. 

— Про Любомира.