Глава 24: Дитячий погляд

Богдан зрозумів цей погляд одразу — це був його власний дитячий погляд. Йому було чи то вісім, чи то дев’ять років, коли це сталося. Дід, який тоді знайшов його, швидко вивів малого з будинку. Але Богдан запам’ятав ту картину на все життя. Трупи батьків сиділи за столом один навпроти одного, а маленька сестричка лежала на таці, обкладена яблуками, наче молочне порося. Ця моторошна сцена жахала й водночас здавалася йому… гарною. Це й було найстрашнішим. Винуватця так і не знайшли, але пізніше дід розповів, хто став причиною цієї трагедії. 

— Знаєш, ми схожі набагато більше, ніж нам із тобою хотілося б, — Богдан поставив на стіл банку, яка вже встигла нагрітися від його рук. 

— Не розумію, — Кет забрала банку й вийшла, лишивши Богдана на самоті з його привидами. 

Сідрагос сидів навпроти Антона в його робочому кабінеті. Вампір крутив у руках ручку, наче збирався робити якісь нотатки. Можливо, він просто грався. 

— Чому ти звеш себе цим ім’ям? 
— Бо я пам’ятав тільки його, коли опинився у світі людей. 
— Чому цей сосуд? Вона виглядає надто слабкою. 
— Я був майже знищений. Не міг захопити когось сильнішого… 
— Якщо я харчуватимуся нею, ти зможеш відновлювати це тіло? 
— Не певен… 
— Отже, підсумуємо, — Антон поклав ручку, якою так нічого й не записав. — Ти не пам’ятаєш майже нічого з давніх часів, окрім імені. Знаєш лише, як харчуватися. Ти цікавий, але для мене марний. 

Антон встав із-за столу. Сід відступав до дверей, не зводячи очей із вампіра. Замкнено. Антон навис над тілом жінки: 

— Що ж, одну теорію ми перевіримо зараз. 

Ікла впилися в ніжну шию Світлани. «Пробач мені за це, Свєтік», — промайнуло в голові демона. 

— Вона ж учителька… у тій школі… дитини, що тобі цікава… — тремтячим голосом прохрипів Сід, горлом Світлани. 

Тим часом Рая годувала своїх щурів, Іван щось лагодив. Кет зайшла на кухню, тримаючи порожню банку. Вона підійшла до мийки й миттєво помила її. 

— Той тип, Богдан, прийшов до тями. І прикинь, Рає, одразу питав, де ти, — дівчинка поставила банку в тумбочку. — Дідусю, не жартуй так більше над людьми, будь ласка. 

— Але я так давно не сміявся, — пробурчав Іван, не відводячи погляду від якоїсь деталі. — Прямо відчув себе живішим! 

Іван підвів очі й побачив, як дві розлючені дівчини злобно свердлять його поглядом. 

— Вона тобі наче рідна, — буркнув старий, повертаючись до роботи.