Глава 23: Розтрощені

Дівчина лежала на асфальті. Її тіло було розтрощене. Вона відчувала, як разом із кров’ю її покидає саме життя. Як же їй хотілося жити! Це мав бути її випускний, а не день смерті. 

— Чи сильно ти хочеш жити? — голос звучав поруч, незрозуміло звідки. — Я врятую тебе. Давай укладемо угоду? 

— Свєтік! Чуєш, а де ми? — голос у голові Світлани розбудив її. 

— У лігві того моторошного чоловіка. І ти не повіриш, де саме, — відповіла жінка набагато радісніше, ніж хотіла. — Доброго ранку, Сіде! 

Богдан розплющив очі. В очах ще стояв туман, горло пересохло, голова тріщала. 

— На, — Кет простягнула йому банку. 

Богдан понюхав — пахло прянощами й чимось кисло-солоним. Він випив. Стало трохи легше. Розсіл від Івана творив дива. 

— Завжди думала, що монстри вбивають мисливців, а не споюють їх, — Кет показала язика і єхидно посміхнулася. 

— Заціпся! — Богдан приклав холодну банку до чола. — Я зазвичай узагалі не п’ю… 

— Не виправдовуйся! — Кет плюхнулася на стілець навпроти. — Ти мені все одно не подобаєшся. 

— Слухай, май трохи поваги до старших! І де твоя… — Богдан прибрав банку, але одразу приклав знову. — Опікунка? 

— Слухай, ти — крінж! Залиши її в спокої. 

— Я б залишив, але те, що я хочу вбити, пов’язане з нею. 

Обличчя Кет раптом спохмурніло, погляд став крижаним: 
— Їх усіх варто вбити, — занадто по-дорослому промовила вона. 

Сід дивився на старі дерев’яні двері. Йому подобалися люди, їхній розвиток, культура, амбіції. Почуття, що призвело його вид до загибелі… Вибивати двері було трохи шкода. 

Двері старовинного замку вилетіли, подряпавши сходи й пошкодивши ліпнину. Світло просочилося крізь проріз, декілька істот закричали й здригнулися — сонце палило їхню неживу плоть. 

"Треба дати дьору!" — демон у тілі жінки вирішив вибратися на дах. Камери вже не мали значення — вони залишили труп на Пейзажці, вороття немає. 

Дверцята технічного виходу на дах вилетіли з петель. У місті завили сирени повітряної тривоги, додаючи апокаліптичності моменту. Сід вдихнув ранкове свіже повітря… Антон уже сидів на даху. Він що, грався з ним? 

— Доброго ранку, Сідрагосе. Хоча я впевнений, що ти щось інше, — Антон підвівся й підійшов до жінки. — Слухай, для гостя нечемно ламати чужі речі. Тим паче історичну будівлю, хоч її й збудував той дивак… 

— Дякую за гостинність, але я тут, здається, затримався, тож бувай! — різкий ривок. Невдача. Антон стиснув руку Світлани так, що кістки ледь не хруснули. 

— Ти розкажеш мені все! Як вижив і чи існують інші. 

Вампір затяг жінку всередину й прикрив щілину від вибитого входу шматком брезенту. Уночі треба буде послати упирів, щоб полагодили це. Сід — істота набагато цікавіша за свого носія. Антон посміхнувся.