Глава 22: Замок на Ярославовому Яру

— Пробачте… — Світлана все ще була налякана і точно не очікувала такого повороту. — Ви впевнені, що саме сюди? 

— Сюди, — Антон повернув ключ, і важка червона брама повільно відчинилася. — Прошу. 

Чоловік галантно пропустив її вперед. Світлана кинула останній погляд на байдужих білих горгулій і пройшла крізь браму. 

Справжній замок! Вона завжди мріяла потрапити сюди на екскурсію, але ніколи не наважилася. Могла б відчути себе принцесою… але швидше полонянкою дракона. Що він зробить із нею, коли отримає свої відповіді? 

Внизу, під величними сходами з чудернацькою ліпниною, на підлозі спали створіння, що лише віддалено нагадували людей. Почувши кроки, вони розплющили очі й миттєво зреагували на незнайомку. 

Антон лише зиркнув на них: 
— Не можна! — скомандував він, наче псам. 

Створіння заспокоїлися і повернулися до відпочинку. 

Антон завів Світлану до однієї з облаштованих квартир. 
— Поки поживеш тут… можливо, станеш моїм ланч-боксом, поки твій Сід не прокинеться. 

Він підштовхнув жінку в двері й зачинив їх, щойно вона опинилася всередині. 

Тим часом Рая вчергове муштрувала Катрусю. Фізична витривалість мала велике значення. Дівчинка — людина, проте її мета залишалася незмінною: знищення упирів. Кєт могла бути веселою й творити дрібні, надокучливі витівки, але до тренувань підходила серйозно. 

— І все ж мені цікаво, що ти робила зранку? — запитала Рая. 

— Зранку? Це коли я застукала тебе з новим хлопцем на дивані? — Кєт робила невелику перерву між вправами. — Я нічого не маю проти твого особистого життя, але він занадто молодий! Різниця у віці? Років сто? А ще він… ледь не вбив тебе… 

На очі дівчинки навернулися сльози. Вона шморгнула носом, сіла на траву й потягнулася за телефоном. 

— Зранку я зробила фотку, — дівчинка розблокувала екран і простягнула його Раї. — Він мені не подобається… 

Рая присіла поруч і глянула на екран. Богдан спав, сидячи: голова впала на бильце дивана, а з кутика відкритого рота тягнулася тонка цівка слини. Сама ж Рая лежала на животі, використовуючи Богдана як подушку для ніг; одна рука підпирала голову, інша безвольно звисала. 

Рая хмикнула й обійняла Катрусю. 
— Видали цю фігню, — повернула телефон назад. — По-перше, він не мій хлопець. Май хоч трохи клепки — ми знайомі всього кілька днів. Просто зараз він наш союзник. І ще: тебе, Катрусю, я точно не проміняю на жодного мужика. 

— До речі, — Катруся заспокоїлася, — а де вони взагалі? 

Вони переглянулися, піднялися й пішли до підвалу Івана. Старий якраз зачиняв свій сховок. Богдан стояв поруч, підпираючи стіну. Побачивши Раю, спробував зробити крок і віддати честь, як військовий, але впав на траву й пробурмотів: 

— Ти можеш вбити не тільки іклами, красуне… 

І заснув блаженним сном. 

— Іване! — Рая була розлючена. — Ти нащо це зробив із цим?! 

Вона пнула носком чобота сплячого Богдана.