Глава 19: Почуття

Настала тиша. Місяць сховався за хмарами. 

— Фух! — Рая видихнула і поглянула на Богдана. Її погляд затримався довше, ніж слід було б. 

— Чого ти знову так витріщилася? — грубо відреагував він. 

— Вибач… Ти просто схожий на нього… — подумала вона, відчуваючи дивне тепло. Можливо, він би посміхнувся так само. 

— То ти кохала його? 

Нащо він це запитав? Через цікавість чи ревнощі до привида власного прадіда? 

— Кохала? — зітхнула вона, задумавшись. — Чи можу я взагалі… 

Перші краплі дощу почали падати. 

— Потрібно йти, дощ починається, — обірвав тему Богдан. 

Дощ ускладнював рух, але пересування дахами залишалося веселим. Антон насолоджувався гонитвою, тіла Сідрагоса були легкі та крихкі, дозволяючи надзвичайну швидкість. Сід сподівався, що переслідувач схибить: впаде або виснажиться першим. Він опинився на верхівці «Скляного мосту» — місця, що лякало й дивувало туристів. 

Переслідувач наздогнав його. Якщо щось хоче знищити тебе — треба дати відсіч. Проте Сід не був готовий помирати. Ні, не так — він не хотів, щоб страждала Світлана. Він ухилявся, чекав моменту. Відкрився. Крок уперед… І пальці переслідувача стиснули ніжну шию Світлани. 

— То що ти таке? — холодно спитав Антон. 

— Сід-ра-гос… — прохрипів голос, який аж ніяк не належав вчительці. 

— Ти не можеш бути ним. Демонів більше не існує, — Антон замислився на мить. Ця пауза стала його помилкою. 

Сід вирвався й з усієї сили вдарив ногою об опору перил, використавши інерцію тіла. Баланс було втрачено. За мить вони обоє перелетіли через огорожу і впали в холодні темні води Дніпра. 

Богдан і Рая зайшли в будинок, Рая йшла попереду. Гарна, елегантна — раніше він бачив лише монстра, а тепер… все було інакше. 

У вітальні на дивані спала Катруся, загорнувшись у ковдру, яку принесла з Раїної кімнати. 

— Давай перенесу її до ліжка, — запропонував Богдан. 

Рая поглянула на нього суворо, майже звірячим поглядом: 

— Я сама, — сказала вона. Обережно підняла дівчинку з ковдрою. — Пішли, двері відчиниш, — скомандувала жінка. 

Сід зрозумів помилку. «Я точно не вийду сухим із води», — його остання думка перед ударом. 

Плюх! Різкий удар об воду. Темрява. 

Антон не хотів контакту з холодною водою, але встиг схопитися за опору і побачив, як істота врізалася у поверхню, а темрява Дніпра проковтнула її. Не можна було залишити це так — він стрибнув слідом. 

Штучне дихання — відносно нова людська техніка. І все ж люди були корисні. Світлана прокашлялася, розплющила очі. Було холодно, тіло промокле. Поруч сидів чоловік і викручував речі. Лякав до нестями. 

— Я не вб’ю тебе, — промовив він, не обертаючись. — Я хочу поговорити з тим, хто всередині тебе. 

— Сід… спить, — тремтячим голосом відповіла жінка. 

— Ти ж хочеш жити? — Антон легко підняв її на руки. — Показуй, де твій дім.