Глава 18: Барани

Вони йшли мовчки. Зайшли на задній двір. Іван дістав ключ, відімкнув масивний замок на ланцюгах і відчинив важкі металеві двері. Потім подивився на супроводжуючих: 

— Загін там, — старий вказав рукою напрямок. — Баран, коза… кого спіймаєте. 

— Пішли, — різко скомандувала Рая. Цю частину вона особливо не любила. 

Коли хвіртка в загін відчинилася, тварини почали тікати й галасувати. Ніхто не хотів помирати. Ні Раї, ні Богдану не вдавалося вполювати нещасну жертву. 

— Тебе аж настільки бояться тварини? — трохи іронічно запитав Богдан. 

— Я для них хижак! — фыркнула Рая. 

— Якщо ти такий хижак, — Богдан показав «лапки» пальцями, — спіймай уже того барана. 

— Ти ж сам мисливець, чого ніяк не вполюєш? — Рая насмішкувато підвела брову. — Теж мені профі! 

— Швидше, місяць ось-ось вийде! — крикнув Іван і завив. 

Мисливець і вампірка переглянулися. Їхні погляди впали на тварину, що забарилася. Одночасно вони кинулися до неї. Барана спіймали. 

Іван вив. Його тіло почало змінюватися: шерсть вкрила шкіру, вуха видовжилися, з рота визирнули ікла, замість нігтів з’явилися гострі кігті. Свідомість відступила, віддаючи місце інстинктам. 

— Це погано, ми не встигнемо! — крикнув Богдан. 

— Ні, він ще трохи з нами, — відповіла Рая. — Тільки скинемо його в підвал! 

Вони кинули барана прямо у вовкулаку. Той впав у підвал разом із твариною. Рая кинулася вперед із неймовірною швидкістю й зачинила важкі двері. Богдан перев’язав ланцюгом і закрив навісний замок. Істота кілька разів ударилася об двері, а потім пролунали приглушені передсмертні крики барана. 

Перемазані пилюкою й захекані, вони сіли на траву, переглянулися і розсміялися. 

Місяць був у повні. Істота всередині Світлани прокинулася. «Найжахливіші монстри — ті, що виглядають як люди», — посміхнулася Сідрагос, підводячи губи яскраво-червоною помадою. Її тіло було тендітним, привертало увагу покидьків, коли Світлана була сама. Це зручно для полювання і водночас небезпечно. Вона хотіла вбивати всіх — кожного, хто дивився на неї тим ласим поглядом, але Світлана не дозволяла робити це без розбору. 

Істота не пам’ятала справжнього імені, тому звала себе Сідрагос — просто Сід. Своїм майбутнім жертвам воно представлялося інакше. 

Вдягнувшись, Сідрагос зачинив двері й піднявся на дах дев’ятиповерхівки. Пересування дахами було зручним — менше камер спостереження. Шукати жертв серед нічної пустки ставало дедалі складніше через комендантську годину. 

Антон останні роки був дуже зайнятий. Він розшукував «щурів», пов’язаних однією кров’ю. Той, що крутився біля Марії, пахнув подібно. Невже він був настільки необачним, що пропустив когось? Треба було одразу позбутися його при першій зустрічі. Щурі винахідливі й підступні. Занадто багато помилок останнім часом… 

Чоловік вирішив прогулятися нічним містом. Комендантська година була і зручною, і огидною одночасно. Сучасна зброя могла завдати лише незручностей. Але сьогодні Антон хотів уникнути зустрічі зі щурами. 

Старе місто змінилося: пластикові вікна, вивіски на фасадах. Рятувала від цього лише темрява. Шум генераторів був значно тихішим, ніж удень. 

Антон зацікавлено розглядав музей «Золоті Ворота». Його трохи дивувало, як точно вдалося відтворити старі будівлі. Він пройшовся вулицею, зазирнув у дворик і опинився на Пейзажній алеї. «Сучасні щури мають дивний смак на архітектуру», — подумав вампір, спостерігаючи фігурки слоників, котиків і зайчиків. 

На одній лавці він помітив парочку, яка піддалася пристрасті. Різкий запах крові приніс вітер саме звідти. Що це? 

Різкий рух. Промах. Сідрагос відскочив. У зубах він тримав шматок плоті, з якого все ще капала кров. Жінка жадібно проковтнула здобич. Антон знав: його треба спіймати. 

Сідрагос миттєво відчув небезпеку. Це була не просто жага вбивства — істота хотіла підкорити. Вона була надто сильною. Сід завжди визнавав себе слабким. Найменше хотів, щоб Світлана страждала. 

— Втікати — єдине правильне рішення! — ковтнувши здобич, Сідрагос миттєво зірвався з місця. 

— Воно швидке! — десятки років Антон не відчував такого азарту. Він точно мав спіймати це.