Глава 17: Розвідка

Світлана прокинулася рано. Темрява. Світло знову вимкнули. Жінка потягнулася до смартфона й перевірила додаток. «Так, до котрої там за графіком? Майже пів дня. Добре, хоч опалення є». Гарячої води не було. Вона поставила невелику турку на газову плиту й заварила каву. Додала трохи молока — напій набув неприродно сірого відтінку. «Треба купити щось трохи дорожче», — подумала вона. Істота всередині неї спала. 

Жінка зібралася й пішла на роботу — до школи. Якби та дівчинка навчалася в її класі, було б значно простіше. А от що той тип хотів від неї? Треба якось перевірити її особисті дані в картотеці так, щоб це не викликало підозр. 

Антон, Бог Ночі, усвідомлював корисність сонця. Воно було його ворогом і водночас найкращим союзником, допомагало замітати сліди. Він кинув оком на напівпритомну жінку. Час настав. Чоловік прикусив губу — яскрава крапля крові виступила й застигла на блідих вустах. Вампір підійшов і подарував їй найніжніший смертельний поцілунок. Вона проковтнула його кров — і тепер він міг робити з нею що завгодно. 

Він наказав відчинити вікна, протерти всі меблі, зачинити двері й сісти навпроти вікна. Єдине, про що шкодував, — що не міг спостерігати за відчаєм на її обличчі. Це почуття… Антон відчув його лише раз — коли Марія втекла. Він несвідомо торкнувся грудей у ділянці серця. Рана, яка давно загоїлася, нагадала про себе фантомним болем. Його зміг поранити щур — винахідливий і терплячий. Зробити держак з осики, загострити його й намагатися проткнути серце! І ще влаштувати пожежу в місці, яке він так старанно вибудовував. Треба було тоді його прикінчити… Не довелося б возитися з усіма тими небезпечними щурами, яких він створив. Як же його там звали? Любомир. 

Варто було б повернутися в район Марії й поспостерігати, хоча вона могла вже втекти. Неважливо. Він знайде її знову. Зараз краще зайнятися пошуком кращого житла. Можливо, варто завербувати або навіть обернути кількох учених і лікарів. Цього разу все має вийти. 

Світлана Сергіївна відпустила останнього учня. Їй ще потрібно було владнати питання з тижневою відпусткою й дізнатися про ту дитину. Вона діяла хитро: навмисно затрималася, очікуючи закінчення уроку. Задум не був ідеальним, але спрацював. 

Класна керівниця 7-го «Б» увійшла й присіла на стілець, виглядаючи стомленою. 

— Ви чому досі тут? — звернулася вона до Світлани. 

— Якщо чесно, я вас чекала. Хотіла поговорити про одну з ваших учениць, — турботливо відповіла жінка. 

— Як же її там звати… здається, Катерина Кривенко? 

— Кровенко, — виправила класна керівниця. — Сьогодні її немає. Що вона вже накоїла? 

— О, ні, нічого… Просто вчора вранці якийсь моторошний тип заговорив із нею. Я бачила його зблизька й хотіла напряму зв’язатися з її родичами. 

— О Боже! Як добре, що ви там опинилися! 

— Та це не дивно, я просто йшла на роботу. 

— Її тітка написала, що їх не буде принаймні цей тиждень. Але я запитаю, чи не захоче вона поспілкуватися з вами особисто. 

— Якщо погодиться, надішліть мені контакти. 

— Авжеж. Дякую вам! 

— О, ні, це я вам дякую. 

Світлана нарешті зібрала речі й вийшла. Цієї ночі її тіло належатиме не їй.