Глава 14: Неочікувано

Світлана ще трохи постояла біля під’їзду, куди зайшла дивна парочка. Голос у голові не дозволяв їй рушити далі. 

— Та й Бог із тобою, — бурмотіла вона. — Зрештою, я вчителька. Завтра в школі гляну, де живе та мала. Але завтра може бути запізно… 

— Гей, полегше. До чого тут узагалі той, кого ви називаєте Творцем? — образився Голос. 

Світлана повернулася додому, зняла взуття й плюхнулася на ліжко. День виснажив її до краю. Вона вже майже заснула, коли раптом згадала про будильник. 

Іван тихо причинив двері кімнати Катрусі. Дівчинка мирно спала в ліжку, яке він власноруч змайстрував для неї. Завтра має приїхати Марія. Мала казала, що до неї чіплявся якийсь хлопець. 

Добре, що Марія знову почала жити. І все це — завдяки Катрусі. 

Іван повільно зачинив двері. Треба ще перевірити підвал. Робити це зараз, у лісі, небезпечно — людей стало надто багато, а він боявся комусь нашкодити. 

У барі жінка запитала: 

— То як вас звати? 

— Антон, — відповів він. — Будемо знайомі. 

Вона була вродлива, як для «щура». Вибір невеликий, тож він продовжив розмову. Непогана вечеря. 

Богдан позіхнув. 

— Може, решту розповім завтра? — тихо запитала Рая. 

— Ні. Я маю почути все. 

Вона глибоко вдихнула, відпустила порожню склянку й поставила її на стіл. 

— Тож дівчата… — почала вона. — Я не могла їх контролювати. І не могла вбити. Вони не мали стати цим. Єдине, що я встигла, — зачинила двері й вистрибнула у вікно. Сподівалася, що вони підуть за мною. Не пішли. Можливо, їх більше манила людська кров. Не знаю. 

Під вікном стояв Любомир. 

— Любко… 

Він тримав самокрутку. Поруч валялася порожня каністра. 

— Як добре, що ти вийшла, Рішо. 

Щось спалахнуло в його руці. Сиротинець зайнявся вогнем. 

Я кинулася до дверей, але Любомир зловив мене за руку. 

— Там люди! Діти… 

— Гадаєш, у цьому світі їм буде краще? Краще смерть зараз, ніж у застінках «совєтських домов рєбьонка» чи як їх там називають. 

— А твої сестри… я… 

— Вони померли в той день, коли пішли з ним. 

— Як ти можеш бути таким жорстоким? — я кинулася на нього. — Там інші люди! 

Ми впали на землю. 

— Я ж кажу, там їм було б тільки гірше. З одного рабства — в інше… 

Я не стала слухати. Вкусила його. Він навіть не пручався. 

— Невже ти думала, що я залишався тут заради них? — Любомир обійняв монстра, який буквально висмоктував із нього життя. 

— Яка ж ти дурна… Випий усе. Стань сильною. Будь вільна… 

Ці слова повернули мені свідомість. Я думала, що він помирає. 

— Любко… Любасику… пробач… я… більше ніколи не нашкоджу людям… 

Його кров наповнила мене силою — дикою, неймовірною. 

І що зробила я? Ні, я все одно не наважилася дати відсіч Антону. Я втекла. 

Богдан відкинувся на дивані, потягнувся й нарешті видихнув. 

— Зі слів мого діда, там були й інші вцілілі. Але… сама розумієш… совок, — він позіхнув. — Я б трохи поспав. 

— Мені теж потрібен відпочинок. 

Рая залишила його наодинці. 

Богдан вирішив не розповідати їй решти. Чи це жаль до монстра зупинив його? Поки що їй краще не знати всього. 

Любомир був схиблений на ній усе життя — решта лишилася сімейною легендою. 

Його прадід… 

Краще б він помер тієї ночі.