Глава 13: Домівка

Кет сиділа в електричці й дивилася, як дерева за вікном зливаються в суцільну зелену смугу. 

Іван гортав стрічку новин у телефоні, час від часу потягуючись і ніби сам до себе бурмочучи: 

— Наступної ночі — повня. 

— Кого обереш цього разу? — Кет відірвалася від вікна. — Я перевірю, щоб твій підвал був міцно зачинений. 

— Я мав їхати завтра, але ти подзвонила. 

— Ти добрий, дідусю. Зовсім не схожий на монстра. 

Електричка зупинилася. Попереду було кілька кілометрів лісовою стежкою. 

Кет плюхнулася на ліжко на горищі, яке Іван облаштував для неї. Вона часто тут залишалася. Колись горище лякало її, хоча дідусь перетворив його на утеплену мансарду, щоб узимку вона могла приїжджати. 

Уночі Кет нерідко спускалася вниз до Раї — навіть якщо тієї не було вдома. Куталася в пухку ковдру на ліжку. 

«Чи мерзнуть вампіри взагалі?» — подумала вона. 

Якщо ні, то ковдра весь цей час була саме для неї. 

Кет усміхнулася. І втома нарешті зморила її. 

Задзвонив телефон. 

Рая відповіла. Богдан невдоволено скривився, але промовчав. 

— Так, приїду. Одразу. Як тільки знімуть комендантську… Так, камери — це жахливо. До завтра. Бережи себе і Катрусю. 

Вона поклала слухавку, подивилася на Богдана й продовжила: 

— Антон знайшов його на вулиці. З ним були дві шестирічні дівчинки-близнючки — його сестри. Коли їхніх батьків забрали, вони втекли й жили самі. Любомир вирішив привести їх сюди. 

Я зіткнулася з ним одного ранку після промови. Його сестри сиділи на сходах поруч і їли окраєць хліба. Він стояв, притулившись до стіни. Тоді Антон уже почав навчати мене полювати самостійно — на вулиці. Переважно на чоловіків. 

Я проходила повз, поверталася до своєї кімнати, зачепилася за поділ одного з ошатних платтів і впала. 

Навіть у цьому місці боги не були всесильні — хлопець допоміг мені підвестися. 

— Мене звати Любомир. Будьте обережні, Маріє, а то хтось здогадається, що ви не така вже й свята. 

— Любасику, я хочу пити! — перебила одна із сестер. 

Я втекла до кімнати. 

Вже тоді розуміла: щось не так. Я ненавиділа ті плаття. Полювання лякало мене. 

День за днем усе повторювалося: ранок — промова, сон у кімнаті, ніч — полювання. Знову спалахнула війна. 

Сестри Любомира виросли. Для Антона вони стали особливими. Він більше не забирав їхню кров — пив просто з їхніх ший. Вони перестали спілкуватися з братом, отримали окрему кімнату. Частина моїх старих нарядів перекочувала до них. 

Любомир змужнів. Йому дали важку роботу. 

Іноді, коли Антон кликав дівчат до себе, я залишалася сама. Смішно, але без лялькових суконь мене рідко впізнавали. Я й не помітила, як ми почали говорити. 

Він стояв у дворі, палив самокрутку з дешевого тютюну, спирався на лопату. 

— Ти знову прийшла, Ріша? — усміхнувся на мить. — Я сьогодні працював на ямах… Ми ховаємо все молодших і молодших… 

«Ріша» — дитяче прізвисько, яке він мені дав. Дурнувата анаграма, але мені подобалося. 

— Як там мої сестри? — запитав він. — Ще не зайняли твоє «святе» місце? 

— Чому ти не йдеш звідси? 

— Знаєш, я бачив багато людей… Серед них були гірші. Ви дали нам тепло й їжу. Нас тут навіть не били… Сестри були зі мною. Ви ставитеся до нас як до тваринок. Ну що ж… Ніхто не рятує курку, якщо можна просто завести іншу. 

Любомир подивився на лопату. 

Богдан поставив порожню склянку на стіл. Бренді скінчився, лишивши терпкий запах дуба й спирту. 

— Я ріс із дідом. Він дещо розповідав про нього… — Богдан на мить замислився, вдивляючись у дно склянки. — Тепер, мабуть, розумію, чому його вважали схибленим. 

— Схибленим? — перепитала Рая. У її голосі на мить озвалася та давня Ріша, що стояла біля ям. 

— Забудь, — Богдан підняв важкий погляд. — Продовжуй. 

Рая стиснула склянку — рука ледь помітно затремтіла. 

— Одного дня Антон покликав мене до себе. «Маріє, моя люба», — він налив мені келих крові. — «Настав твій час виконати обов’язок матері Нового Світу! Старійшини були дурнями. Їхні обмеження призвели до того, що нас лишилося мало. Ми — найсильніші створіння цієї землі! Ми маємо панувати! Маріє, твій час настав. Ми маємо зачати дитя…» 

Я поставила склянку з краплею алкоголю на дні й глибоко вдихнула. Богдан насупився, але мовчав. 

— Відтоді щоночі він намагався зачати зі мною дитину. Нічого не виходило. Тоді він вирішив, що мені потрібен відпочинок… Того ранку він покликав до нашої спальні сестер Любомира. Вони вже були дорослі. Війна добігала кінця. 

— «Маріє, тобі потрібні служниці. Вони ідеально підходять. Оберни їх». 

— «Я не хочу…» 

— «Оберни їх негайно! Хіба ти не розумієш, наскільки важлива?» — уперше він підвищив голос. 

Я зробила це. Дала їм свою кров. 

Відтоді почала уникати Любомира. 

Минув рік чи два. Дівчата поступово втрачали людяність. Навіть із нашою кров’ю їх дедалі важче було стримувати. 

— Потрібні інші, — сухо сказав Антон. 

— Ні! — я вперше наважилася заперечити. — Більше не хочу служниць. Облиш мене. Нічого не вийде. 

— Я знаю, що вийде! Соля ж народила тебе… У будь-якому разі цих треба замінити! — він ткнув пальцем у дівчат, що тремтіли в кутку, притиснувшись одна до одної. — Подумай про це. Мушу йти. 

— Стій! — я вперше закричала. — Ти знав мою матір увесь цей час! Де вона? Що з нею? 

Антон уже збирався вийти, але розвернувся. Його обличчя миттєво втратило людські риси. Він притиснув мене до стіни так, що перехопило подих. 

— О, ти навіть не уявляєш, яка дурепа, Маріє. Як я міг не знати власної сестри? Та божевільна вирвала й розчавила своє серце, так і не відкривши мені таємниці твого народження! 

Він відпустив мене й вийшов.