Глава 12: Сповідь

Ледь переступивши поріг, Рая кинулася до телефона. Набрала номер. 

— Авво! — Кет відповіла з набитим ротом. 

Рая з полегшенням видихнула. 

— То ти з Іваном? Дай йому слухавку, — вона ходила коридором туди-сюди, навіть не знявши взуття. — Небезпечно… Залишайтеся в тебе… Школа… Я вирішу… Добре, зустрінемося там. Дай слухавку Катрусі… Слухайся Івана… Немає чого радіти, ці канікули вимушені… 

Вона поклала смартфон і глянула на себе в дзеркало у вітальні. 

«Мені потрібен душ». 

— Прямо мамочка, — пожартував Богдан, знімаючи взуття. — То що з приводу мого прадіда? 

Вода була ледь теплою — так буває, коли вимикають світло. Рая не любила літній душ, їй подобалася гаряча вода, майже окріп. Тож усе скінчилося швидко. Вона вдягнула теплу піжаму. Рука потягнулася до дверної ручки й на мить завмерла. 

«Цієї розмови не уникнути». 

Вона відчинила двері. 

Богдан сидів у вітальні. На столі — бренді, нарізаний лимон. Поряд лежала стара фотокартка. Рая сіла навпроти. 

— А ти не хочеш привести себе до ладу? 

— Потім, — Богдан налив алкоголь. — Мені потрібні відповіді. У моїй родині тебе вважали чи то відьмою, чи то демоном, що причарував його, — він ткнув пальцем у світлину. — Я хочу знати правду. 

Рая взяла склянку й випила все одним ковтком. Не те щоб алкоголь якось впливав на неї, але його різкий, гіркий смак допомагав зосередитися. 

— Можна вважати, що за людськими мірками мені було п’ятнадцять, коли зникла моя мати. Батька я не знала від народження. Поки росла, мати годувала мене кров’ю різних тварин — переважно кроликів. Одного вечора вона просто не повернулася. Я залишилася сама. 

Я нічого не вміла. Чому вона так оберігала мене? Не знаю. Від витонченого смаку кроликів я перейшла на котів і щурів. Чому не полювала на людей? Мені було страшно. Я не знала, як померти, і втомилася жити. Голод не вбивав — він нестерпно мучив. Сонце не завдавало мені достатньої шкоди. 

Він з’явився на світанку й простягнув мені руку. Я одразу зрозуміла: він — такий самий. Я пішла з ним. 

Місце, куди ми прийшли, було сиротинцем. Там тримали переважно тих, кого називали «дітьми ворогів народу». Серед його помічників здебільшого були обернені. Було й кілька людей, що примкнули до його філософії. Коли я зайшла в будівлю, відчула — тут пролилося багато крові. 

Він подав мені келих із рідиною з неймовірним ароматом заліза. Я випила залпом, не роздумуючи. 

Він заговорив: 

— Як тебе звати? 

— Соня… Софія — так мене назвала мати. 

— Воно тобі не личить. Тепер тебе зватимуть Марія. Я піклуватимуся про тебе, навчу жити. А ти допоможеш мені. Згода? 

— Згода, — уперше мій шлунок відчув таку насолоду. 

— А як вас звати? 

— Я Антон, — він налив ще й подав мені склянку. — Тепер ми — родина. 

Я випила все. 

Богдан мовчки крутив склянку в руках, спостерігаючи, як повільно тане лід. Він ненавидів цих потвор, але мусив знати правду. 

— Продовжуй, — сказав він. 

Рая стисла склянку сильніше. 

— Він був добрий до мене. Давав кров і повторював, що я особлива. Через рік я вже стояла поруч із ним, а він виголошував промови. Усі, хто жив там, щоранку мусили слухати його слово. Діти й люди — без вибору. Упирі ж удень замикалися в підвалі. 

Щоранку він будив мене, змушував одягати наймодніше вбрання того часу. Я стояла поряд, як зваблива лялька, а він говорив: 

«Вам неймовірно пощастило потрапити сюди! У вас є дах над головою і їжа! Ви благословенні Богом ночі! Нещодавно сталося диво — наша Марія приєдналася до нас! Вона однієї крові зі мною! Ми — боги. Ми впорядкуємо світ, коли нас стане більше. Не буде війн і голоду. Люди, ви нарешті станете рівними у своїх правах. Лише одне — як тоді, так і зараз — залишиться незмінним: ви маєте бути вдячні за нашу турботу. Хіба трохи вашої крові — велика ціна за ваше щастя?» 

— Вони аплодували йому… 

— Це схоже на секту, — Богдан нарешті випив. 

— Він сказав мені щось подібне під час нашої першої зустрічі. Твій прадід, Любомир. 

Рая ледь усміхнулася, стримуючи клубок, що підкотився до горла.