Галава 11: Турбота

— Слухай, а куди це старий так помчав? 

— Та я й сам не знаю! Свою точку зачинив, ще й таксі викликав, — перешіптувалися колеги Івана на Радіоринку. 

Старий сидів у таксі й нервово позирав на навігатор. Їхати недалеко — якихось п’ятнадцять хвилин. Але голос Катрусі звучав надто перелякано. 

Де Марія? Чому вона не поруч? 

Мала має бути в порядку. Вона вміє відчувати небезпеку. Її вчили тікати. 

Іван глянув у вікно. Машина звернула. Уже близько. Сутеніло. 

Світлана нарешті закінчила перевіряти зошити. Відчинила холодильник. 

— Молоко закінчилося… 

Світло згасло. А так хотілося кави. 

Жінка вирішила вийти надвір. Вона любила ходити пішки — сприймала це як тренування. Завжди піднімалася на дев’ятий поверх і спускалася лише сходами. Світлана плекала надію, що десь таки знайде каву. 

Іван вийшов із таксі й швидким кроком попрямував до торговельного центру. Це місце було спаплюжене людьми. Колись тут панував затишок. Тепер громіздка споруда виблискувала скляними вітринами й перетікала в нескінченне будівництво. Несмак. 

Його погляд зупинився на «тарілці», яку людям дивом вдалося відстояти. Будівництво торговельного центру нависало над нею, мов злоякісна пухлина. 

Іван зайшов через боковий вхід — там, де був «Ашан». 

Кет сиділа на лавці біля супермаркету. Побачивши старого, вона підскочила й міцно його обійняла. 

— Рая не бере слухавку! А ще той чоловік — такий моторошний! — випалила вона на одному подиху. 

— Ти дуже злякалася, — Іван лагідно погладив дівчинку по голові. — Може, в «Мак»? Або по морозиво? 

— А можна? — Кет одразу заспокоїлася. — Я їсти хочу! 

— Пішли. Замовимо тобі бургер. Ти молодець. 

Вони піднялися на фудкорт. Запах їжі швидко повернув дівчинці відчуття безпеки. 

Богдан і Рая йшли районом. Одяг жінки був забруднений. Богдан, хоч і вдягнений пристойно, ніс у руках старий саквояж. 

— Ми виглядаємо як диваки, — мовила Рая, намагаючись струсити бруд із речей. 

— Краще скажи: ти можеш його відчути? 

Рая на мить завмерла. 

— Його тут немає. І Катрусі теж… 

— Вона сильна, — Богдан мимохіть торкнувся боку. 

— Того упиря поруч немає. Ходімо, заберемо твій телефон. 

— І щурів… 

Світлана допивала каву. Не надто смачна, але терпима. 

Вона помітила, як повз «Фору» пройшла дивна парочка. Жінка здалася їй знайомою, чоловік — точно не місцевий. 

— А, то це родичка тієї дівчинки… — пригадала вчителька. Інтуїція? Можливо. 

— Поспостерігаємо? — озвався голос. 

— Але сильно не виснажуйся. Завтра — мій час полювання… 

— Знову, — приречено видихнула Світлана.