Глава 10: Громадський транспорт

Чоловік міркував, як краще влаштувати вечерю і де знайти «її». Відколи це вони почали вважати п’ятнадцятирічних жінок дітьми? Це дратувало. Ще кілька сотень років тому все було простіше, а тепер… 

Навіть нічні клуби, які колись були для нього фуршетним столом, стали недоступними. 

Війна. Комендантська година. Більшість закладів зачинялися о десятій вечора. Дратувало. 

Повії? Він терпіти не міг смаку їхньої крові. 

Отже, полювання неминуче. Вирішено: центр. А там — діяти за обставинами. 

І ці їхні камери. Вони всюди. Пересуватися, використовуючи власні сили, було неможливо. Довелося їхати маршруткою. Усі сидячі місця зайняті. Хтось попросив передати за проїзд — він передав. 

В одній із людських книжок такі, як він, не відображалися в дзеркалах. «Було б зручно», — подумав він і ледь усміхнувся. 

Маршрутка доїхала до метро. Кінцева. 

Завила сирена. Люди навколо втупилися в екрани своїх пласких пристроїв. Як вони їх називали? Смартфони. 

— Балістика! Дістали! — вигукнув хтось уголос і побіг до входу в метро. 

Він спустився разом з іншими. Їх було багато — щурі збилися в купу. Він відчував від них не страх, а роздратування. Вони були злі й роздратовані, раз у раз перевіряли свої смартфони. Дивувало, що навіть під землею в них був зв’язок. 

Підійшов потяг. Він зайшов у вагон, сів на вільне місце. Далі — центр. 

Майдан Незалежності сильно змінився з часів, коли він востаннє тут був. Розрісся, розширився, став схожим на огрядного старого, який їв занадто багато. Сучасні магазини сяяли, мов недоладні прикраси багатія без смаку. 

Знову завила сирена. Відбій. Ілюмінації згасли. Люди витягли генератори. Шум. Людська хвиля виринула з метро. Він відійшов убік. Спостерігав. 

Світло блимнуло. Смартфон сповістив про відбій. 

Кет із полегшенням видихнула. 

«Чи варто повертатися додому? Чи, можливо, саме зараз час попросити допомоги?» 

Ще трохи поблукавши торговельним центром, вона дістала смартфон і набрала номер старого Івана. 

Рая раптом усвідомила, що залишила смартфон удома. Її охопило хвилювання за Катрусю. 

Богдан перев’язав руку. 

— Я хочу знати, як ти пов’язана з моїм прадідом. 

— Я все розповім. Але спершу треба переконатися, що Катруся в безпеці.