Глава 9: Подих в спину

Кет стояла у дверях школи. Вона знала про небезпеку більше, ніж мала б знати дитина її віку. Йти додому чи зробити коло районом? Самій чи краще з кимось, хто прямує в її бік? Чи той чоловік усе ще чекає на неї? 

Вона не наважувалася зробити й кроку. 

— Привіт! — пролунав жіночий голос за спиною. 

Кет обернулася. Це була та вчителька, що зранку допомогла їй. Жінка потягнулася й позіхнула: 

— Боїшся сама йти після ранкової пригоди? 

— Трохи, — відповіла Кет. — А ви?.. 

— Світлана Сергіївна. Я веду першачків, тому ми й не знайомі. Хочеш, проведу тебе? 

Кет замислилася. Вчителька допомогла їй, але відчуття від неї було таким самим, як від Раї й того чоловіка, що назвався Богданом і порушив їхній звичний ритм. Це все дратувало. 

— Ні, дякую, мені ще треба зайти до подружки, — збрехала вона й зробила крок уперед. 

Світлана Сергіївна ще трохи постояла, дала дівчинці відійти далі й рушила слідом. У її голові точився діалог. 

— Він переслідуватиме її? 

— Думаю, що так. 

— Чи смакуватиме тобі його серце? 

Жінка різко зупинилася. Тілу завадив той, хто був усередині. 

— Ти хочеш нас убити? Якби я з’їв його, я б нарешті полагодив тебе, і ми могли б розірвати наш контракт… Він надто сильний, забудь. Та дитина — не наша проблема. Ходімо додому. 

— Ні! Ми йдемо за нею! — відповіла Світлана голосу. — «Ми не чинимо зла більше, ніж потрібно, і захищаємо слабких» — це одна з умов нашого договору! Ходімо! 

— Самогубця… 

Тіло знову повністю належало їй. Стеження продовжилося. 

Кет усе ще вагалася, як учинити. Зрештою вирішила сісти на автобус і трохи поблукати торговельним центром. 

Чоловік прямував до зупинки. Він не став переслідувати Марію. Щур міг завдати клопоту — не більше. Втеча… Який сором. Уночі варто розслабитися й смачно поласувати. 

Він помітив, як маленька тваринка сідає в автобус. Нехай. Можливо, варто дати його любій погратися ще трохи? 

Тіло Світлани мимоволі зупинилося. 

— Він поруч, — попередив голос. 

— Що з дівчинкою? 

— Більше не відчуваю її присутності. 

— Простежимо за ним? 

— Небезпечно. Він не переслідує дитину, отже, це більше не наша проблема. 

— Прийнято. Зрештою, мені треба перевірити зошити. 

Рая і Богдан сиділи на бетонній споруді, що застрягла посеред лісу, ніби зупинившись у часі. Напівзатоплений тунель метро. Колись це була державна таємниця, тепер — нагадування про те, що всі імперії приречені померти. 

— Ти як? — спитав Богдан. 

— Часникова бомба! Міг би й попередити! 

— Не міг. 

— Знаю. 

Рая вмила обличчя водою з річки, що затікала в тунель. Запах був не кращий, але бодай трохи притупив різкий аромат перцю й часнику. Богдан відкрив саквояж і перевіряв зброю. Він готувався до бою. 

— Він не буде нас переслідувати, — погляд Раї зупинився на старому фото. 

— Чому ти так вирішила? Хіба ми зараз не найзручніша ціль? 

— Йому байдуже, що ми робитимемо далі. Він не поспішатиме. Зробиш послугу потворі? Забери Кет і їдьте далеко. Будь ласка. Йому потрібна лише я. 

— Ти несеш повну фігню! Йому щось від тебе потрібно — я це чітко почув. Якби мені треба було кимось маніпулювати, я б знайшов його слабке місце і вдарив саме туди. 

— У мене нічого немає… 

— Кет! Я бачив, як ти затулила її, а я ж тебе тоді ледь не вбив! 

— Тому й прошу! Тікайте! 

— Ти у відчаї й не мислиш тверезо. Він, швидше за все, вже знає про неї. А знаєш що? — Богдан покрутив у пальцях один зі своїх кинджалів. — Ми мусимо зробити тебе сильною. 

Він провів лезом по власній долоні. 

— Я знаю вашу природу. Тобі потрібна людська кров. 

— Припини! Перев’яжи рану негайно! 

Солодко-солоний металевий запах лоскотав її нерви. Він сам це пропонував. Його кров пахла порохом і смертю. Він був не першим таким ідіотом. 

Вона затулила рот і ніс. Очі наливалися багрянцем, ікла загострювалися. Спокуса. 

— Ну ж бо, ти маєш харчуватися! — кров із долоні крапала на сірий бетон. 

— Ти взагалі мисливець? Ти пропонуєш кров потворі, яку зустрів лише вчора! 

— Але наш ворог сильний! Я, можливо, навіть більше за тебе бажаю його смерті! 

— Через обіцянку… 

— Я вже казав: фігня твоя обіцянка! — Богдан стиснув поранену руку, і кров закапала рясніше. — Чим сильніша людина, якою ти харчуєшся, тим сильніша ти! А я до біса сильний! 

— Я дала обіцянку людині з твого старого фото! — її очі знову стали людськими. Жага відступила. 

— Що, бля?.. — рана на руці озвалася пекучим болем.