Глава 7: Зневага

Чоловік прямував у бік «Фори». Він був украй роздратований. Мета — так близько. Він майже спіймав того цінного щура, але охоронний цербер став на заваді. Скрутити шию тій шавці не було б проблемою, та місце й час були невдалі. 

Люди. Цей світ. Усе — неправильне. Його дратувало все. Чому ці щурі правлять світом? Чому такі, як він, змушені пристосовуватися й жити, прикидаючись ними? Маючи сили, які люди називають надприродними, таких, як він, мало б бути багато, а решта — плазувати перед ними. Він майже побудував це — свою маленьку імперію. Використав кохання як інструмент, але та сама сила й зруйнувала все. І це дратувало найбільше. 

Чоловік узяв каву з автомата й став спостерігати за щурами, що робили закупи. Він знав: вона вже зрозуміла, що він поруч. Чи тікатиме знову, прихопивши своїх тваринок, чи покине їх, рятуючи власну свободу? 

Рая домила чашки, з яких вони пили каву, й уважно розглядала Богдана. 

— Чого витріщилась? 

— У тебе є нормальний одяг чи ти містом ходиш як косплеєр? 

— Був, — відповів чоловік, перевіряючи кріплення для зброї. — Але… я залишив його в лісі. 

Рая поставила склянку й вибухнула сміхом. Богдану стало вкрай незручно. Він уже хотів щось додати, та поглянув на жінку, що голосно сміялася. На її очах виступили сльози, в кутиках губ з’явилися ямочки, сміх був дзвінким. Зношена домашня футболка здригалася від кожного подиху. 

«Вона справді гарна», — подумав Богдан. І тієї ж миті згадав про прадіда й відігнав ці думки. «Переді мною монстр», — нагадав собі. 

Рая заспокоїлася. 

— Ходімо пошукаємо твої речі. Тільки я перевдягнуся. 

Вони вийшли з квартири, Рая зачинила двері. Світло знову вимкнули. 

— Знову пішки ходити, — по-дитячому заскиглила вона. 

— Хіба для істот, як ти, це проблема? — здивувався Богдан. 

— Хіба моя сутність позбавляє мене права любити комфорт? 

Богдан знав, що ці істоти давно пристосувалися до життя серед людей, що вони не виглядають персонажами з готичного фентезі. Але йти поруч із такою істотою було незвично й дивно. 

Вона крокувала трохи попереду, віталася із зустрічними так, ніби жила тут від народження. Надворі стояла пізня весна, але її одяг був трохи не по погоді: водолазка, що облягала фігуру, джинси, сумка через плече, кепка-блейзер і сонцезахисні окуляри. Від неї пахло молочно-ванільним кремом із D-пантенолом. Декоративною косметикою вона не користувалася. Увесь її одяг був у коричнево-бежевих тонах. 

На нього ж перехожі кидали погляди як на дивака. 

Вони пройшли повз «Фору», перейшли майже порожню дорогу, рушили дамбою й зрештою зайшли до лісу. 

Допивши гірку каву, чоловік викинув паперовий стаканчик у переповнений смітник. Той влучив усередину, але, відскочивши від іншого сміття, впав на землю. Чоловік роздратовано цикнув і вийшов із магазину. 

І тоді він відчув запах. Аромат тієї, кого шукав так довго. Вона маскувала його людськими принадами, але це був її запах — запах хижака. 

Поруч із нею був іще хтось, від кого тхнуло мертвими упирями. 

Удача. 

Він не вірив у неї. Але це була саме вона.