Глава 6: Щурі і кава

Богдан лежав на дивані у вітальні вампірки. Вона дивна — і чомусь надто слабка. Що з нею не так? Істоти, з якими він стикався дотепер, не здавалися йому такими людяними. Вони були монстрами, а він у їхніх очах — їжею, хай і небезпечною. Не дивно: м’ясо дикого кабана смачне за правильного маринаду, хоча для беззбройної людини ця тварина смертельна. 

Що сказав би про цю ситуацію його дід? Чи порівняв би він його з прадідом, який колись був зачарований вампіркою і так і не зміг її відпустити, хоча й одружився та продовжив їхній рід? А як щодо його батьків? 

Він утомився за сьогодні, і його очі самі заплющилися. 

Богдан прокинувся від шарудіння — йому захотілося пити. Він підвівся й попрямував до кухні. Проходячи повз темний коридор, через щось перечепився. Це що? Клітка зі щурами? 

Відчинивши двері, він побачив вампірку за обідом. Та тримала тільце вже обм’яклого щура й жадібно впивалася в нього іклами. Він удав, що нічого не помітив. Дістав склянку, набрав води, випив і повернувся спати. 

«Ранок буде ніяковим», — подумала Рая, запаковуючи тільце щура в смітник. 

Рая знову була змушена встати рано. Їй би поспати до заходу сонця, але доводилося вливатися у світ людей. 

— Катрусю, підйом! — вона вже вкотре горланила. — Снідати і до школи! 

— Зви мене Кет! — дівчинка виповзла зі своєї кімнати й особливо злостиво грюкнула дверима ванної. 

— Ого! Вона завжди така? — Богдан був повністю вдягнений у свій бойовий костюм. Бракувало лише взуття. 

— Сідай, перекуси. Я тебе не отрую. 

Дві миски з пластівцями з’явилися на столі. Богдан мовчки сів. Клітка зі щурами більше не стояла в коридорі — тепер вона була в кутку кухні. Чоловік раз у раз позирав на гризунів, що метушилися всередині. 

Дівчинка зайшла до кухні й плюхнулася на табурет. Поколупала ложкою сніданок, підвелася й попрямувала до холодильника. 

— Рая, ковбаса закінчилася, — Кет обернулася, все ще тримаючи дверцята відчиненими. Світло раптом вимкнулося. Кет грюкнула дверцятами. — Дістали! Рая, дай грошей на обід! 

Жінка мовчки порилася в кишені джинсів і простягнула дівчинці сто гривень. Кет забрала гроші, вдяглася й пішла до школи. 

Богдан сьорбав залишки солодкого молока, не зводячи очей із клітки. 

— Уночі… хіба вона не стояла в коридорі? 

— Я не хочу, щоб вони бачили, — ледь чутно відповіла жінка. 

— У нас є кавомашина і зерна. Умієш готувати каву? 

— Трохи. 

Чоловік підвівся. 

— Ти будеш? 

— Без молока. 

Вони сиділи за столом і пили каву. Рая пильно вдивлялася в його обличчя. Він був симпатичним і нагадував їй когось, чий привид мав залишитися далеко в минулому. Як почати розмову? 

— Ми вчора так і не поговорили. Чому ти сказав, що в нас може бути спільний ворог? 

— За всю твою діяльність мисливцем скількох таких, як я, ти зустрів? 

— Лише одного. Того, хто забрав у мене все. 

— Ти йшов його слідом. І раз ми зустрілися, значить, він знайшов мене, — Рая вдивлялася в темну глибину напою. — Ти ж розумієш, я слабачка. Мені не перемогти. 

— Ти не така вже й слабка. Усе через кров, яку ти п’єш. Чому не полюєш на людей? 

— Я тримаю слово, яке дала колись. 

— Ти дивна. Я б не тримав слова, даного мертвій людині, якби це робило мене слабшим. Люди часто порушують обіцянки. Навіть ті, що дали живим. 

Богдан надпив кави. 

Світло раптом увімкнулося. 

Кет забігла до невеличкої кав’ярні-пекарні, відстояла довгу чергу й із чистою совістю запізнювалася на перший урок. Вона не бігла — просто прискорила крок. Заглиблена у свої думки, не помітила чоловіка, який з’явився нізвідки, і з розгону врізалася в нього. 

— Ой, пробачте! 

— Нічого страшного. Ви не поранилися, юна пані? 

— Ні, дякую, — дівчина вже хотіла йти далі, коли чоловік озвався: — Я нещодавно переїхав. Не підкажете, як пройти до найближчого магазину? 

Кет на мить застигла. Питання звучало звично, але щось у цьому охайному й на перший погляд привабливому чоловікові лякало її. 

— Доброго дня! — жінка, яка теж прямувала до школи, підійшла до них. — Ось там «Фора», а якщо пройти через пустир і залізничні колії — буде «АТБ». Не затримуйте, будь ласка, дівчинку. Вона запізнюється. Біжи в клас, тебе насварять! 

Її не треба було вмовляти — вона мерщій побігла до школи. Незнайомець подякував і рушив у бік магазину. Жінка теж попрямувала до школи. Здавалося, ніби вона говорить сама до себе: 

— Що думаєш? 

— Цей тип не такий, як я, але він дуже моторошний, — відповів голос у її голові.