Глава 3: Минуле і сьогодення

Потрапити в Київ вдалося доволі легко. У маршрутці документи перевіряли лише в дорослих — мабуть, щоб пришвидшити рух. Машин на блокпості було багато, утворився великий затор. Люди дратувалися. Рая подумала, що не перевіряти документи в дітей — неабияка недбалість. У цьому хаосі так легко викрасти дитину. 

— Слухай, Катрусю, ти була в ігрових кімнатах? 

— Ні, тільки на ютубі бачила… 

— Я відведу тебе туди. Побудеш там. Бо місце, куди мені треба, зовсім не для малих дітей, добре? 

— Ну добре. 

У столиці вистачало великих будівель, але торговельні центри мали свій особливий розмах. Серед історичних споруд і звичайних висоток вони виглядали як гігантські гулі, які хтось набив старому місту. Тут же Рая придбала кнопковий телефон і сім-карту, а потім залишила дитину в ігровій кімнаті. Так було найкраще — навіть якщо вона не зможе повернутися по неї, бо місце, куди їй потрібно було, здавалося лякаючим. Катруся, здається, забула про всі свої негаразди, побачивши розмаїття розваг, що чекали на неї. 

Ринок «Караваєві Дачі» був настільки близько, що туди можна було дістатися пішки. Ходили чутки, що тут часто продають крадене. Рая шукала конкретне торгове місце. Вона сподівалася, що старий вовкулака ще живий і досі при тямі. Здавалося, він торгував уже років сто, не змінюючи ні місця, ні імені. 

— Привіт, Іване! — Рая дивилася на старого чоловіка з посмішкою, але трималася на відстані. — Здивована, що ти все ще тут. І навіть при тямі. 

— Якщо ти тут, то виходить, він таки знайшов тебе. 

— Він знову зруйнував місце, де мене прийняли. 

— Ти весь час тільки те й робиш, що тікаєш. Не даєш відсічі — і через це гинуть ті, хто підходить до тебе занадто близько. Скажи, Маріє, скільки ще ти будеш бігти? — старий порився в кишені штанів і витяг зв’язку ключів. — Я доглядав за нею. 

— Дякую! — Рая забрала ключі. — А ще мені потрібні документи… на дитину. 

Іван перехилився через прилавок. Його обличчя стало роздратованим. 

— Ти ж обіцяла більше ніколи не заводити людей! 

— Повір, це справді інше! Ця дитина бачила все. Бачила його посіпак. Можливо, йому вже донесли, що вони вбили не всіх. Зі мною їй просто безпечніше. Я… ніколи не зроблю цього знову… 

Руки Раї безвільно повисли, лише на пальці теліпалися ключі. Вона опустила голову й ледь стримала сльози. 

— Ясно. То хто там у тебе — дівчинка чи хлопчик? — старий заспокоївся. — Будуть тобі завтра документи. Приходьте разом. 

— Дякую, — ледь чутно промовила Рая й попленталася до виходу, не підводячи голови. 

— Чуєш, Маріє! Проблеми треба вирішувати! Ти не зможеш бігти вічно! — крикнув Іван їй услід. 

Рая не обернулася.