Глава 2: Монахині і хаос

Документи у світі людей мають неабияке значення — тепер і вона, і Катруся були ніким. Документи, що мала Рая, згоріли, грошей не було. Лише одяг і невеликий запас харчів. Рая знала, де може просити допомоги — там, де її мають надавати нужденним. Недарма ж були створені церкви й монастирі? 

— Нам потрібна легенда. Катрусю, це дуже важливо. Я твоя тітка, а ти — моя племінниця. І зараз буде неприємно: я везу тебе до батьків. Ми не кровні родичі. Документи згоріли. Тож якщо раптом хтось спитає — дотримуйся цієї версії. 

Вони проговорювали це безліч разів, поки не вийшли на дорогу. Їхній єдиний шанс дістатися й не попастися — автостоп. 

— Нє, ну ти це серйозно? — Катруся дивилася вгору на величні золоті куполи. — Ти ж упир! Нащо тобі до церкви? 

— Вампір. І це не церква, а монастир. Пішли вже. До речі, якщо нам не відчинять, ти поїдеш у сиротинець, — Рая пильно подивилася на дівчинку й додала: — І взагалі, краще мовчи. Я потім відповім на твої питання. 

Колись це місце було околицею, тепер же опинилося в межах міста, що розрослося. Рая постукала у великі ворота. Це виглядало незвично в навколишньому світі, де стояв безперервний гул машин і людей. Хвилин за п’ять голос по той бік запитав: 

— Хто там? 

— Скажіть настоятельці, що Вічна Марія повернулася й потребує свого. 

По той бік заметушилися, і важкі ворота відчинилися. Рая взяла Катрусю за руку, і вони зайшли всередину. Дівчинка озиралася довкола. Її батьки не були набожними, тож у церкві вона бувала всього кілька разів — і то на Великдень. Це місце здавалося їй величезним і нагадувало замок із казок, які вона дивилася. Тільки замість принцес тут були жінки в темному, з похмурими обличчями. 

Їх провели до приміщення за основним храмом і посадили за стіл. Подали чай і печиво. Катрусі воно здалося геть прісним і несмачним. Чай був без цукру. 

— Це благословення для нас, що ви нарешті нас відвідали! Ми й досі вдячні за вашу допомогу у важкі часи, — скрипучим голосом щебетала стара жінка, вдягнена в балахон, який був на ній явно завеликий. — Без вас нас би не існувало, як і багатьох інших спільнот. 

Катрусі вона нагадувала зморщену родзинку, яку випадково забули в пакеті. 

— Прошу, не треба, — Рая подивилася на стару з милою, м’якою посмішкою. — Зрештою, будь-хто з Богом у серці вчинив би так само. Тож тепер я прошу вашої допомоги: скажіть, чи виконувалося моє прохання протягом останнього століття? 

Через деякий час вони покинули монастир і попрямували до зупинки громадського транспорту. Йти було далеко, але спокійно. Вони рушили стежкою, що вела на трасу. Там мала бути зупинка. 

У Раї знову були гроші й документи. Лишалося вирішити питання з дитиною. Ну що ж, вона жила багато років, а це означало — мала безліч зв’язків. Проте час — це прокляття. Чи застане вона потрібних їй людей живими або хоча б при тямі? 

— Ти зла! Ти використала віру цих людей! — раптом сказала Катруся. — Це дуже погано. 

— Я знаю. Але ж я монстр, — жінка знизала плечима. — Зрештою, мені треба пристосовуватися до світу, в якому я живу. 

— А чого ти на сонці на попіл не перетворюєшся? — раптом випалила мала. 

— Я не люблю сонце. Воно завдає мені болю, але я відновлююся так швидко, що не встигаю перетворитися на попіл, — Рая глянула на дитину. — Не знаю, як краще пояснити, але є ті, що згорають… Вони тупі, зате ідеальні пішаки — слухають лише свої інстинкти й того, хто перетворив їх на це. 

— Це вони вбили маму і тата. Мабуть, був світанок, тому я вижила. 

Десь удалині завила сирена, сповіщаючи про ракетну небезпеку. 

— Цікаво, чи це надовго? — Рая змінила тему. — Чи нам краще пошукати місце для ночівлі?