Глава 1: Дитина і кров.

Сонце все ще ховалося за хмарами, хоча давно зійшло. На кладовищі, на тлі понівечених війною хат, молода жінка протерла чоло, розмазуючи бруд по обличчю. Вона щойно поховала останнє тіло. Вони стали жертвами не прильоту, а чогось, що з її точки зору було значно гіршим. Перш ніж влаштувати скромні похорони, їй довелося власноруч позбавити їх сердець, щоб жоден із них не повстав. 

Посеред купи понівечених тіл вона знайшла дитину. Навіщо її залишили живою — вона не розуміла, адже для тих, хто скоїв це, вона мала не більшу цінність, ніж молочне порося… Зрештою, колись вона й сама думала так само. Вона змінилася, а той, чиї прибічники це зробили, століттями лишався вірним своїй філософії. Ввіткнувши лопату в землю, жінка кинула оком на дитину. Скільки дівчинці років? Мабуть, близько десяти. 

Дитя, вкрите брудом і кров’ю, дивилося в порожнечу. Дівчинка сиділа на краю чиєїсь могили. 

— Слухай, — жінка присіла навпроти, щоб дивитися їй просто в очі. — Життя жахливе й несправедливе, — вона ковтнула повітря. — Я не буду казати пафосних речей. Типу того, що ти маєш значення. Але поки ти дихаєш — ти можеш робити вибір. Просто вибір. І йти далі. 

— Заткнися! — дівчинка раптом закричала. — Ти думаєш, я тупа, бо я дитина?! — Вона тремтіла, але не від страху. — Я бачила твої ікла. І твої очі. Налиті кров’ю. Ти така ж потвора, як ті, що вбили їх! Усіх! Вони вбили маму! 

— Отже, ти бачила, — жінка повільно дістала з кишені кокосовий батончик і простягнула його. — Ви називаєте нас вампірами. Старші — упирями. 

— Я не буду це їсти! — дівчинка вдарила її по руці, і батончик упав на землю. — Навіщо?! — голос зірвався. — Навіщо жити, коли всі мертві?! Краще я теж помру! 

— Помреш? — жінка різко підвелася. — То я прямо зараз викопаю тобі яму. Або лягай у будь-яку з тих, що вже є. 

Вона нахилилася ближче. 

— І що далі? От і все? 

— Ненавиджу! — дівчинка схопилася. — Я тебе ненавиджу! — Сльози текли по брудному обличчю. — Я вб’ю тебе. Я знищу вас усіх! 

Жінка завмерла на мить. Що в таких випадках роблять люди? Вона не мала дітей, але колись у неї була мати — дуже давно. Жінка міцно обійняла дівчинку. Крізь бруд вона відчувала, як по маленькому тілу пульсує кров у судинах — солоний, приємний аромат. Це було б так неймовірно просто. Легко. І смачно… Вампірша силою волі відігнала ці думки. Вона цінувала життя. 

— Плач. Ненавидь… І тримайся за це. Бо іноді тільки так і живуть. 

У цих місцях більше не вили сирени — наближення ракети визначали за шелестом. Шелест. Вибух. І двоє на кладовищі побачили, як палає їхній хутір — їхні спогади, життя і минуле. 

— Нам треба вибиратися звідси, — жінка простягнула руку дитині. — Живими. 

Вони йшли ґрунтовою дорогою обабіч поля. Тут було небезпечно. Ховалися під масивом дерев, які ще подекуди збереглися. Більшість лісосмуг війна випалила. Над головами час від часу дзижчали дрони. Саме від них вони ховалися насамперед. Йшли повільно, але здавалося — вже цілу вічність. Жінка все ще бачила палаючий хутір і розуміла, що вони відійшли недалеко. 

Раптом почули гул автомобіля. Сховатися? Будь вона одна — можливо, не стала б уникати контакту: голод мучив її. Та з нею була дитина. Машина різко зупинилася, водій відчинив двері: 

— Евакуація! Поїхали! 

Вона не вагалася. Підхопила дівчинку — і за мить вони вже мчали на максимальній швидкості, яку міг видати цей автомобіль, подалі від вибухів і попелу. 

— Ви з хутора? Там є ще хто живий? 

Жінка мовчки похитала головою. 

— Чого раніше не виїхали, тим паче з дитиною? 

— Вона не моя мама. Моя мама загинула, а це… 

У цей момент жінка простягнула їй той самий кокосовий батончик. 

— Краще перекуси. Потім розберемося, що й куди далі, — упир окинула поглядом таких самих нещасних людей, у яких більше не залишилося нічого. — Я її тітка. 

У машині їхало кілька людей похилого віку, троє чи четверо котів, кілька песиків різних розмірів і навіть коза. 

— Вас не люблять тварини? Бо Машка, поки вас не підібрали, спокою нікому не давала… — почала розмову одна з бабусь. 

— Не знаю. Так склалося, що в мене ніколи не було домашніх тварин… 

Машина різко зупинилася. 

— Приїхали! Вивантажуємося й чекаємо! Далі вас заберуть! — вигукнув водій, відчиняючи двері. 

Далі все було як у тумані. Жінка знала тільки одне: тепер їй потрібно дістатися до Києва, де в неї є квартира і заощадження. І ще треба вирішити, що робити з дитиною. 

Шелтер, куди їх зрештою привезли, був у будівлі садочка. Люди — всюди. Їхні погляди — сумні й порожні. Дехто намагався жартувати: 

— Зустрілися якось два українці в раю… Підходить Бог і питає: «А про що ви говорите?» А ті відмахуються: «Ти, Боже, не зрозумієш. Тебе там не було». 

Це не було смішно. Це було сумно й незграбно. Людські життя занадто короткі для всього цього. Уже близько ста років вона намагалася бачити в людях не лише їжу. Але за останні століття, протягом яких вона спостерігала розвиток країни, цей народ пережив занадто багато. Коли їх морили голодом, це були найтяжчі часи не лише для людей. Упирі, такі як вона, теж не мали їжі. Люди — виснажені, обезкровлені. Тварини зникли першими. Їли всіх: навіть мишей і горобців. Іноді люди їли людей — і це зводило з глузду. Матері, які… 

— Рая! Мені нудно… — дівчинка сиділа на зсунених дитячих ліжечках. 

— То помалюй. 

— Нудно. 

— Пограй з іншими дітьми. 

— Не хочу. 

— Я тобі не нянька! — Рая почала дратуватися. — Слухай, Катрусю, йди до людей… 

Дівчинка подивилася на неї, мов кошеня. Її сірі очі, мов бездонне хмарне небо, могли поглинути душу. 

— Рая, я хочу бути з тобою. 

Мала вона серце чи ні, але в той момент вона прийняла найімпульсивніше рішення за все своє довге життя. 

— Ми йдемо звідси. Прямо зараз.