Розділ 16 Венера/Дан

За хвилину до…

— Помилкою може бути створення цього бісового світу, але точно не наші стосунки. І ти про це знаєш! 

Знаю…

— Хочу торкнутися до тебе, — жалюгідно благаю. 

— А я хочу, щоб ти дала мені шанс. Нам шанс… 

Моє серце б'ється шалено, губи тремтять від стриманих слів, а всередині мене борються дві сили. Я теж його кохаю. Кожне слово, кожен жест, його погляд — усе в ньому викликає в мене глибокі почуття, такі сильні, що здається, вони можуть розірвати мене зсередини. Але я не можу дозволити собі прийняти ці почуття. Нам не судилося бути разом.

— Дан, сьогодні ж твоє весілля.

— А ти вже одружена жінка. То що з того?

Не хочу навіть згадувати про Влада. Не сьогодні. Не зараз. Не тоді, коли переді мною той, кого я так сильно кохаю. 

— Дан…

— Не дай мені зробити помилку, — мене пробирає до кісток. — Не дай ступити до вівтаря, бо назад дороги вже не буде.

Я це розумію. І не можу змиритися з цією думкою. 

— Вони не дадуть нам бути разом. 

— Я зараз можу все скасувати. Тільки скажи, що готова бути зі мною. Скажи, що обираєш мене. 

Я зараз можу все скасувати… 

Рука з вилиці повільно опускається і я заплющую очі. Від мого рішення залежить наше життя. 

Одне рішення. 

Десять наших років. 

Ці сім днів очікування були нестерпними. Я не могла ні спати, ні їсти, ні навіть функціонувати як нормальна людина. Всі мої думки крутилися навколо Дана, його слів, які він шепотів мені, коли ми зустрілися. Його зізнання в коханні переслідувало мене вдень і вночі, не даючи спокою ні на мить. Я прокручувала в голові кожен його дотик, кожне слово, як він дивився на мене, і від цього все ставало тільки важче.

Я намагалася закритися від світу. Влад помічав, що щось не так, але я не могла навіть дивитися йому в очі. Його турбота і розпитування тільки погіршували мій стан. Я почувалася винною, але водночас не могла вирватися з цього стану. Моє серце належало Дану, навіть після всього, що сталося, навіть після того, як він одружується з іншою. Я знала, що це безглуздо, що так не можна, але нічого не могла вдіяти.

Закрилася в собі, уникала розмов і будь-якої взаємодії з чоловіком. Він намагався зрозуміти, що відбувається, але я не мала сил ні пояснити, ні розповісти правду. Я тільки ховалася у своїй кімнаті, занурена в спогади, думаючи, як би все могло бути інакше. Кожен день відчувався як вічність, кожна ніч перетворювалася на боротьбу з власними думками, які не давали мені спокою.

Я не витримала цього. Спочатку намагалася переконати себе, що маю прийняти реальність, що мені потрібно жити далі. Але з кожним днем я все більше відчувала, що не можу дихати без нього. Думки про те, що його весілля відбудеться без мене, що Дан стане частиною життя іншої жінки, розривали мене на шматки.

І ось на сьомий день я зірвалася. Відчуття безсилля, біль і туга переповнили мене. Я не могла більше чекати. Я знала, що повинна діяти. Я просто викликала таксі, не думаючи про наслідки, не думаючи про те, що скажу. Я сіла в машину і поїхала до нього, не знаючи, що буде далі, але знаючи, що не можу не приїхати.

— Венеро, обери мене…

Слова застрягають у горлі. І замість того, щоб щось сказати, я повільно тягнуся лівою рукою до свого безіменного пальця. На ньому дві обручки, як символ вічного кохання. Та не було й дня, щоб я його відчувала. Тому прикраси з легкістю піддаються, коли я їх починаю знімати.

***

Я дивлюся вперед і не вірю своїм очам. Венера стоїть переді мною, її обличчя спокійне, але руки тремтять, коли вона повільно знімає обручку зі свого пальця. Я намагаюся усвідомити, що відбувається, але мозок відмовляється приймати цю реальність. 

Вона обирає мене? Після всього, що було, після всіх цих років…

Цей момент здається нереальним, ніби сон, із якого боюся прокинутись. Я не можу відірвати очей від того, як обручка сповзає з її пальця, і відчуваю, як мене переповнює найглибше полегшення у житті. Всі ті роки, всі ті почуття, які я намагався приховати, вибухають всередині.

— Я обираю тебе, — каже вона, дивлячись мені в очі, і ці слова знімають весь тягар, який я носив із собою. 

Венера каже, що не дозволить мені зробити помилку, не дозволить одружитися з іншою, коли я по-справжньому кохаю тільки її. Я відчуваю, як все всередині мене змінюється. Все, що я вважав втраченим, повертається до життя.

Я не можу більше чекати. Я нахиляюся до неї й цілую її так, ніби це останній поцілунок у моєму житті. Мої руки притискають її до себе, відчуваючи тепло чужого тіла, і в цю мить все стає зрозумілим. Венерині губи такі знайомі, такі рідні, і я більше не можу відпустити.

 Це більше, ніж просто поцілунок – це наша історія, наші надії, наша спільна мрія, яку ми втратили, але знайшли знову.

P.S. Завтра!