Розділ 15 Венера/Дан

За сім днів до…

В одній руці пляшка віскі, напівпорожня, а в іншій – запрошення на власне весілля. Воно вже за тиждень, але все, що я відчуваю, – це порожнеча. Порожнеча, яку ніякі підготовки, наречена чи розмови про майбутнє не можуть заповнити. І ось я їду в таксі до тієї, кого досі кохаю.

Я не знаю, чому вирішив приїхати до Венери. Може, це остання спроба зрозуміти, чи є ще шанс виправити все. Може, це бажання зняти цей тягар з душі, який я ношу стільки років. Венера – єдина, хто завжди був у моїх думках, навіть коли я намагався її забути. А тепер, тримаючи це запрошення в руці, я усвідомлюю, що не можу продовжувати це далі, не сказавши їй правду.

Не знаю, чи вдома її чоловік, чи вона взагалі захоче бачити мене. Але щось всередині тягне мене до її дверей, ніби це останній шанс знайти відповіді на питання, які мучили мене стільки часу. Таксі зупиняється, і я виходжу, відчуваючи, як серце шалено б'ється в грудях. Ще кілька кроків — і я перед дверима.

Я стою, поглядаючи на двері, і в голові крутяться слова, які я так і не сказав. Рука тремтить, коли я підношу її до дверного дзвінка. І ось вона. Венера відчиняє. Її обличчя здивоване, трохи збентежене. Вона не очікувала побачити мене тут, це зрозуміло.

Ми дивимося одне на одного, і час ніби завмирає. Я бачу, як за мить змінюється її вираз обличчя, як вона намагається зрозуміти, чому я тут. Моє серце калатає так сильно, що мені важко дихати. У голові хаос. Я зібрався сюди, сподіваючись знайти відповіді, але тепер, стоячи перед нею, все, що я відчуваю — це розгубленість і невимовний біль.

— Впустиш? — мій голос звучить тихо, майже приглушено. Я намагаюся підібрати слова, але вони не приходять. — Я… я не знаю, що роблю тут, — зізнаюся, втомлено видихаючи.

— Що трапилося? — Венера відходить в сторону, даючи мені змогу зайти до квартири.

Пляшка віскі в моїй руці видає мою невпевненість, а запрошення в іншій – розпач. Як почати розповідь, я не знаю. Тому мовчки стою і розглядаю жінку, перед якою готовий впасти на коліна з благаннями пробачити за все.

***

— Венеро, я знаю, що не маю права тут стояти.

— Не маєш! — відрізаю я, але прогнати не можу. Не тоді, коли Дан у розпачі. Не тоді, коли відчуваю шлейф алкоголю і бачу затуманений погляд.

— Одна тільки розмова. Прошу. 

— У тебе є десять хвилин, — брешу я. Бо хочеться сказати, що у тебе є вічність. 

— Пробач мені. Пробач за те, що я так був не впевнений собі, що по дурості втратив тебе. Пробач, що не вислухав і мовчки покинув. 

Дан... Він стоїть переді мною, і я ледве тримаюся, щоб не розплакатись. Його голос такий тихий, зламаний, як і я сама. Він шепоче, як сильно мене кохає, і кожне його слово пробиває мене, знімаючи шари захисту, які я вибудовувала так довго.

Моє тіло тремтить, коли він підходить ближче. Його рука торкається моєї талії, і в ту мить моє серце завмирає. Я не можу противитися цим дотикам, навіть якщо розум каже, що все це неправильно. Присутність Дана — це все, чого я так довго боялася і так сильно прагнула одночасно.

— Зупинись, — благає мій голос, але тіло здається. Я дозволяю Дану притягти мене ближче до себе, відчуваю тепло його тіла. 

Його запах такий знайомий, такий рідний, що я ніби занурююсь у минуле, в ті моменти, коли ми були разом, коли все було так просто. Його голос, що шепоче на вухо слова кохання, викликає в мені шторм почуттів, яких я не можу більше стримувати.

— Не було й дня, щоб я не думав про тебе. 

Я згораю всередині. Хочу більшого, хоч як би це не здавалося неправильним. Моя свідомість бореться з цими бажаннями, але моє тіло не слухає. Я марю поцілунком. Дан так близько, і кожна його фраза про кохання, кожен дотик розтоплюють всі мої сумніви. Я відчуваю, як його губи наближаються до мого обличчя, і, здається, ще мить  і ми втратимо контроль.

— Не дай мені зробити помилку. Врятуй нас, — шепоче Дан, майже благально, і я відчуваю, як його слова резонують у мені. Моя душа бореться з бажанням, з тим, що я знаю: це неправильно, я більше не та дівчина, якою була колись. Але, дивлячись йому в очі, я бачу, що він знову став тим, кого я колись так любила, тим, за ким я плакала ночами.

Я повинна відштовхнути його, повинна сказати "ні", але зараз усе, що я можу зробити, — це дозволити собі загубитися в цьому моменті.

— У моїх руках запрошення на моє весілля, — мене ніби током вдаряє. — Від тебе залежить чи воно відбудеться. 

Сльози підступають до горла, і я намагаюсь відсторонитися, стримуючи істеричний плач, що рветься назовні. Але Дан тримає мене так міцно, що втекти неможливо. Я відчуваю, як руки стискають мою талію, не даючи відійти. Він ніби не дозволяє мені піти знову.

Моє обличчя притискається до його плеча, і в ту ж мить усі емоції вириваються назовні. Я більше не можу стриматися — я плачу. Мої сльози змочують його сорочку, і я відчуваю, як усе всередині розбивається на уламки. Всі ті роки, всі ті почуття, які я намагалася поховати, зараз виходять назовні, ніби мене зламало під тягарем того, що він мені сказав.

— Відпусти мене... будь ласка…, — шепочу крізь сльози, але мій голос слабкий, розгублений. Я хочу відійти, хочу піти якомога далі, щоб знову зібрати себе докупи, але його обійми не слабшають. Він не відпускає. Я відчуваю, як Дан нахиляється і цілує мене в маківку. Цей жест такий ніжний, такий болючий водночас, що мої ноги підкошуються.