Розділ 13 Дан

За чотири місяці до…

Я сиджу за столом, намагаючись підтримувати легку розмову і не показувати, як всередині мене наростає тривога. З самого початку вечері щось не давало мені спокою. Атмосфера ніби й доброзичлива, розмови плавні, але щось у поглядах і поведінці батьків Лілі... здавалося занадто напруженим. Я бачив, як вони переглядаються між собою, як час від часу мати кидала короткі, трохи збентежені погляди на мене. А моя дівчина мовчала більше, ніж зазвичай, ніби сама не знала, що сказати.

Посиденьки тривали, страви змінювали одна одну, але я відчував, що цей вечір був не просто вечерею. Я просто не міг зрозуміти, що саме готується.

І ось в одну мить Альберт Робертович підняв келих, і розмова завмерла. Він дивився прямо на мене, його погляд був важким, серйозним. Від цього погляду серце стислося. Я одразу зрозумів, що щось важливе зараз відбувається. 

— Ми довго обговорювали це з Аллою, — почав чоловік, і мені здалося, що за цими словами ховається щось більше. 

Я зосередився на кожному його слові, намагаючись триматися спокійно, хоча всередині вже вибухало безліч емоцій.

— Ми дуже цінуємо, що ти поруч із нашою донькою, — його голос був стриманим, але водночас рішучим. — І я радий сказати, що ми вирішили прийняти тебе в нашу родину. Я благословляю ваші стосунки й хочу, щоб ви заручилися.

Ці слова ніби вибили ґрунт з-під моїх ніг. Я дивився на Альберта Робертовича, і все, що чув, повторювалося в голові: "Хочу, щоб ви заручилися... благословляю." Я спробував оцінити вираз обличчя Лілі, але вона виглядала розгубленою, ніби не очікувала таких слів від батька. 

Я тримав келих у руках, намагаючись приховати напругу, яка наростала в мені. Мої думки бігли наввипередки. Це було не просто оголошення, це була важка відповідальність, яка раптом звалилася на мої плечі. Я не був готовий до цього, і хоча ми говорили про майбутнє, це рішення так раптово, так офіційно, здалося мені несподіваним і тиснучим.

— Дякую за вашу підтримку і довіру, — сказав я, намагаючись знайти правильні слова, але всередині все стискалося від невизначеності.

— Тату, ти справді хочеш, щоб ми з Даном створили побралися? — Ліля аж засвітилася від щастя, що не скажеш про мене. 

— Так. Богдан прекрасний молодий чоловік, саме такого я хочу бачити поруч з тобою. І якщо він увійде у нашу сім’ю, то у майбутньому я планую розділити з ним керування компанією. 

Я спробував зібратися, посміхнувся, хоча ця усмішка була натягнутою. Почуте вибивало мене з колії. І я не знав, що мені на це відповісти. 

— Дан? — Ліля повертається до мене корпусом, намагаючись взяти за руку. Я ж відчуваю, як у мене пітніє долоня від хвилювання. — Що ти про це думаєш?

— Що це велика честь для мене…

***

Сиджу за кермом, стискаючи його так, що пальці починають боліти, але я цього не помічаю. У голові суцільний хаос. Альберт Робертович хоче, щоб я одружився з Лілею. Його слова на вечері досі відлунюють у моїй свідомості: "Ми хочемо, щоб ви заручилися." І хоча я поважаю свою дівчину, щось всередині мене не дає спокою. Наче пазли не складаються.

Я їду, але кожен поворот на дорозі здається автоматичним. У думках я намагаюся розібратися в тому, що відчуваю. Чи справді я кохаю Лілю? Чи це просто те, чого від мене очікують? Її посмішка, її турбота — все це добре, але чи є в цьому щось більше? З кожною спробою зрозуміти свої почуття до неї, у моїй голові виринають зовсім інші образи. І ці образи про Венеру.

Я давно намагався залишити минуле позаду, але як тільки думаю про майбутнє, Венера знову з’являється переді мною. Її обличчя, її сміх, наші моменти разом. Сльози, коли я останній раз бачив її. Ми стояли у тій клятій вбиральні, і тоді я вперше зрозумів правду: вона ніколи мене не зраджувала. Я зруйнував все власними руками, своєю недовірою, своїми страхами. І тепер, коли я намагаюся рухатися далі з Лілею, я розумію, що все ще не випустив Венеру зі свого серця.

Думки заплутуються все більше. Я не помічаю, як доїжджаю до набережної. Саме тут, на цьому місці, почалися мої стосунки з Венерою. Я припарковую машину і дивлюся на воду, яка повільно рухається. Це місце завжди було для нас особливим. Я пам'ятаю наші прогулянки тут, наші розмови про майбутнє, яке тоді здавалося таким простим і ясним. Але тепер це майбутнє розсипалося на шматки, і я залишився в цьому безладі.

Я згадую ту останню розмову з Венерою. Її очі, наповнені слізьми, її голос, який тремтів від болю. Я звинувачував її в тому, чого вона не робила. І коли правда виплила на поверхню, стало вже занадто пізно. Я не можу забути той момент, коли вона подивилася на мене і сказала: "Дан, я тобі присягаюся всім, що маю. Присягаюся… " Ці слова закарбувалися в мою пам’ять, і з кожним новим поглядом на Лілю, я лише більше усвідомлював, як заплутався у своїх почуттях.

Моє серце досі належить Венері, навіть якщо я цього не хочу визнавати. Але як бути далі? Що робити з Лілею? Її батько вже вирішив за нас, але я не можу побудувати стосунки на брехні, на почуттях, які насправді належать іншій людині.

Я дивлюсь на набережну, і це місце, наповнене спогадами, тільки підсилює мій біль і розгубленість. Я заплутався. У руках телефон, на екрані якого десять цифр, які я знаю на пам’ять. Не факт, що вони досі належать Венері, але я все одно натискаю кнопку виклику, щоб почути виклики.