Розділ 11 Дан

За два роки до…

Сиджу за своїм столом, а переді мною розкладені креслення. Світло настільної лампи м'яко освітлює папери, і я проводжу рукою по аркушу, намагаючись зосередитися на кожній лінії, кожному вимірі. Проєкт, який мені доручили, важливий – він не просто чергове завдання. Це можливість проявити себе, зробити щось значуще, те, що залишиться не просто на папері, а перетвориться в реальну споруду, яка стоятиме роками.

Я нахиляюсь ближче до креслення, перевіряю кожен розрахунок, щоб переконатися, що всі пропорції ідеальні. Архітектура – це не тільки про естетику, це також про точність, про кожен міліметр, який може змінити все. Я проводжу олівцем по лініях, розмірковуючи, чи все прораховано правильно, чи всі навантаження розподілені рівномірно.

За своїми роздумами не помічаю, як за спиною відчиняються двері. 

— Богдане, маєш хвилинку? — на голос директора компанії я реагую відразу, відкладаючи олівець у сторону.

— Так, Альберте Робертовичу. 

Голова підіймається вгору і замість того, щоб зустрітися з однією парою очей, бачу дві. За спиною чоловіка стоїть мініатюрна білявка, що з цікавістю розглядає мій кабінет. Я її бачу вперше, але здогадуюся хто це може бути.

— Хочу представити тобі свою доньку Лілю.

— Приємно познайомитися, — у знак пошани киваю головою і відводжу погляд від дівчини, що привітно мені посміхається. 

— Я до тебе у справі. Моя Лілька зараз готується захищати дипломну роботу і їй потрібні практичні поради для підготовки. Ти б не міг з нею трохи попрацювати? 

Прохання мене дивує, м’яко кажучи. 

— Альберт Робертович, ви впевнені, що слушна думка мене про це просити? Я ж сам нещодавно випустився і найменше працюю у ваші компанії. Я не впевнений, що можу допомогти. 

— Богдане, ти кмітливий хлопець і мені подобається твій підхід до роботи. Та й досвід у тебе є. Тому залишаю вас з Лількою. У разі чого, я у себе буду.

Альберт Робертович виходить з кабінету раніше, ніж я встигаю щось заперечити. Тому доводиться знову підійняти погляд на його доньку, що з цікавістю розглядала вже не кабінет, а мене.

— Тато багато розповідав про вас, Богдане. Казав, що бачить у вас перспективного хлопця зі світлим майбутнім. 

Мені ніяково чути похвалу, тому я коротко посміхаюся. 

— Можна просто Дан і на “ти”. Ми ж практично ровесники. 

— Дан… Мені подобається, як звучить скорочена форма. Хоча я думаю, що тобі подібні компліменти не один раз говорили дівчата. 

Я стою навпроти Лілі й відчуваю дивну напругу, яка повільно наростає. Вона дивиться на мене трохи довше, ніж потрібно. Спочатку я намагаюся ігнорувати це, думаючи, що мені просто здається. Але з кожною хвилиною її поведінка стає більш очевидною — вона не просто дивиться, вона намагається привернути мою увагу на особистому рівні. Її посмішки трохи занадто відверті, а жарти — невимушено зухвалі.

І це мені зовсім не подобається. Ліля – донька мого керівника, і я розумію, що ситуація стає потенційно небезпечною. Найменша помилка може призвести до непотрібних проблем. Мій розум починає крутитися в пошуках виходу, як змінити тон розмови, зробити її більш формальною і професійною. Зовсім не хочеться давати їй привід, що я не проти знайомства. Бо це не так.

— Ти ж зараз готуєшся до захисту диплома, так? — Не зволікаючи,  вирішую перевести тему. — Я міг би переглянути твої матеріали або порадити щось щодо структури. 

Мій тон максимально нейтральний, діловий. Я намагаюся зробити все, щоб відвести увагу від її флірту й повернути розмову в конструктивне річище. Бо саме наше знайомство більше походить на якийсь фарс, до якого може бути причетний Альберт Робертович. 

— Буду рада твоїй допомозі.

Ліля на мить зупиняється, ніби розмірковує, але я бачу, як її настрій трохи змінюється. Від легковажності вона переходить до теми диплома. Я сподіваюся, що це допоможе зняти напругу і повернути наші взаємини на професійний рівень.

— Що ж, тоді почнімо обговорення.