Розділ 9.2 Дан

Я стою посеред аеропорту в Манчестері, і все навколо здається розмитим. Люди проходять повз із валізами, чутно оголошення про рейси, але я ледь це сприймаю. Усе, що в голові – це безперервний потік думок про Венеру. Я вперше тут, вперше зміг прилетіти до неї після всіх місяців очікування, але те, що я привіз із собою, більше нагадує кошмар, ніж радість від зустрічі. У моїй валізі світлини, які можуть змінити все. Вони лежать десь поміж моїх речей, але важчі за будь-який вантаж, який я міг би взяти. 

Під час перельоту я намагався зібрати себе докупи, але хвилі тривоги накочувалися одна за одною. Чому я вирішив полетіти без попередження? Чи це було правильне рішення? Серце калатало так, що здавалося, це чує весь літак. У мене була ціла дорога, щоб обміркувати кожен сценарій, кожен варіант, і щоразу це відчуття тривоги ставало сильнішим. Чи зможе Венера пояснити ці фото? Чи зможу я дивитися їй в очі, знаючи те, що побачив? Я ловив себе на тому, що постійно дивлюсь у вікно літака, ніби це могло мене заспокоїти, але все всередині крутилося й стискалося від страху перед тим, що на мене чекає.

Я прилетів без попередження, і тепер це здається мені ще більш ризикованим. В голові рояться питання: “Що, якщо Венера не одна? Що, якщо я з’явлюся там, а він буде поруч?”

Мій план був ясним, коли я сідав у літак, але зараз він здається мені безглуздим. 

***

Сидячи на задньому сидінні таксі, я невагомо перебирав пальцями пелюстки ніжних троянд, що лежали на моїх колінах. Я їду до університету, де через кілька хвилин закінчаться пари Венери. Ми не бачилися вже кілька місяців, і я не можу передати, як сильно чекав цього моменту. Усі ці відеодзвінки й повідомлення не могли замінити її присутності, її посмішки, її дотику. І тепер, коли залишаються лічені хвилини, я не можу зібрати себе докупи.

Я уявляю, як Венера виходить із будівлі, як її погляд зустрічається з моїм, і серце стискається від тривоги. Букет троянд у руках здається майже символом того, що я хочу їй сказати: "Я сумував за тобою. Я хочу бути поруч." Але чи зрозуміє вона це? Чи буде рада мене бачити? 

Глибоко вдихаю, але це не допомагає — думки одна за одною лізуть у голову, і я не можу їх зупинити. Я знову дивлюся на троянди. Їхній ніжний аромат змішується з повітрям у машині, але він не може перебити страх перед тим, що буде далі.

Моє таксі повільно під’їжджає до воріт університету. Пальці нервово стискають стебла троянд, ніби це може допомогти опанувати хвилювання. Нарешті, ми зупиняємось. Я вже відчиняю двері, готовий вийти й побачити Венеру після всіх цих місяців розлуки. Але завмираю. 

Мій погляд ловить знайому постать – це Венера. Але замість того, щоб піти до мене, вона зупиняється біля іншого хлопця, посміхаючись йому. Та посмішка, яка колись була моєю, тепер адресована тому, кого я бачив на світлинах. Моє серце різко стискається, а повітря ніби зникає з легень. Час наче зупиняється, і все навколо розмивається, залишаючи лише їх двох у моєму полі зору.

Я намагаюся пояснити це собі: може, вони просто друзі, може, це щось випадкове? Але потім він нахиляється до неї й цілує її в щоку. Я відчуваю, як у грудях все починає палати. Біль пронизує мене зсередини, ніби щось розбилося й більше не піддається зціленню. Мої пальці ще сильніше стискають букет, але вже не від хвилювання — від безсилля.

Не можу відвести очей від того, що бачу. Вони виглядають так природно поруч, як ніби це не перший раз. Той тип відкриває пасажирські двері автомобіля, і Венера без вагань сідає в машину. Венера… Та, заради якої я прилетів сюди, з якою мріяв побачитися, з якою уявляв цей момент зустрічі. І тепер вона їде з іншим.

Двері мого таксі так і залишаються прочиненими. Я не можу змусити себе вийти. Я просто сиджу, паралізований цим болем і зрадою, які відчуваю в цю мить. Мої думки збиваються одна на одну, але жодна з них не приносить полегшення. Я намагався зробити для Венери сюрприз, але здається, сюрпризом стало щось зовсім інше.

Машина, в яку Венера сіла, від'їжджає, а я залишаюсь сидіти на задньому сидінні свого таксі, з букетом у руках і порожнечею в серці.

— Sir, are you alright? (Пане, з вами все гаразд?) — я відверто хитаю головою.  

— Turn the car around. (Розверніть автомобіль)

— Where are we going? (Куди ми прямуємо?)

— Back to the hotel. (Назад до готелю)

Виходить, що Олександр Вікторович мав рацію. Я справді жив у ілюзіях…