Розділ 9.1 Дан

За чотири роки до…

Я сиджу за столиком, а переді мною — коробочка з обручкою. Вона маленька, але її значення для мене важить більше, ніж будь-які слова. Мої пальці нервово торкаються оксамиту, і хоча я намагаюся виглядати спокійним, всередині все стискається. 

Досі не вірю в те, що набрався сміливості просити руки Венери у її батька. Я знав, що цей момент буде нелегким, але ніколи не уявляв, що виявиться все настільки важко. Неприязнь Олександра Вікторовича до мене завжди була помітною, майже фізично відчутною. Кожен його погляд, кожне сухе слово видавало це. І тепер я сиджу, чекаючи на його рішення, яке здається мені найбільшим вироком у житті.

— Я люблю Венеру більше за життя і хочу побудувати з нею сім’ю. 

Олександр Вікторович мовчить. Я бачу, як він сидить навпроти, його обличчя залишається кам’яним. Цей чоловік дивиться на мене, але в його очах немає нічого, що могло б дати мені підказку про те, що він думає. Кожна секунда цього напруженого мовчання здається вічністю. Моя голова переповнена думками: "Чи достатньо я зробив? Чи міг би я якось по-іншому заслужити його повагу? Чому він мене не приймає?"

— А ти впевнений, що Венера цього хоче? Впевнений, що вона готова створити сім’ю з тобою?

— Вона кохає мене, на це навіть відстань не вплинула. 

Ми вже півтора року на відстані, але я відчуваю, що це лише зміцнює наші стосунки. Кожен день починається і закінчується з думкою про Венеру. Наші розмови по відеозв'язку стали частиною буденності, але завжди особливими. Вони не замінять реальних обіймів, але кожен такий дзвінок – це нагадування про те, що вона завжди поруч, навіть якщо фізично далеко. Ми обговорюємо дрібниці, сміємося, ділимося планами й мріями. І кожна розмова приносить відчуття близькості, яка, здається, не залежить від кілометрів між нами.

Звичайно, бувають моменти, коли хочеться бути поруч – тримати Венеру за руку, побачити її очі наживо, а не через екран, відчути її присутність поруч. Але ми навчилися терпіти, тому що кожна зустріч стає справжнім святом. Ми рахуємо дні до неї, плануємо її заздалегідь і мріємо про те, що зробимо разом. І в цьому відчувається своя магія. 

— Або жаліє тебе, через багаторічну прив’язаність. Не думав про таке? 

— Олександре Вікторовичу, чому ви знову повертаєтеся до цієї теми? Чому я знову чую у вашому голосі так багато криги? Невже я так мало за ці роки доклав зусиль, щоб заслужити вашу прихильність?

Батько Венери спокійно оглядає мене, ніби зважує всі мої рішення і дії, ніби оцінює, чи гідний я його доньки  І я знаю, що не маю права на помилку. Бо було так багато зусиль докладено. Чого вартувало тільки вмовити Венеру на навчання закордоном. Чого вартувало мені пробитися в одну з найкращих архітектурних компаній країни, щоб мати змогу хоч трохи відповідати статусу коханої. 

— Я все бачив, Богдане. Спостерігав за кожним твоїм кроком і прийнятим рішенням. Буду відвертим, ти мене приємно здивував, — почута похвала від Олександра Вікторовича викликала дисонанс. 

— Тоді чому ви проти моєї пропозиції?

— Бо є речі, які не від мене залежать. 

Як в уповільненій зйомці я спостерігаю за тим, як батько Венери тягнеться рукою до свого піджака.

Я дивлюся на білий конверт у руках, і щось всередині мене стискається. Пальці тремтять, поки я розриваю його краї, навіть не уявляючи, що може бути всередині. Але коли я витягую фотографії, моє серце завмирає.

Переді мною – вона. Моя Венера. Вона стоїть поруч з іншим хлопцем. Спочатку я просто дивлюся на фото, не розуміючи, що відбувається, але потім все починає прорізатися в моїй свідомості, як лезо. Її посмішка. Його погляд. Вони виглядають такими щасливими, ніби ніякого світу навколо не існує, крім них двох. Вони стоять надто близько, він обіймає її, а вона не проти – ніби це найприродніша річ.

Моє серце стискається в грудях, і дихати стає важко. Я переглядаю одну фотографію за іншою, ніби хочу переконатися, що це не те що здається. Але кожне зображення тільки підтверджує гірку правду. Вони разом: сміються, дивляться одне на одного так, як Венера колись дивилася на мене. На одному знімку обіймаються, і це ранить мене найбільше. Я відчуваю, як у грудях підіймається важкість, яку неможливо стримати.

— Ти знаєш хто це? 

— Ні, –  чесно відповідаю я. 

— Це Влад – син мого давнього друга. Зараз працює над новим стартапом у Манчестері. Я дав йому контакти Венери, щоб він мав хоч когось знайомого у місті, та не думав, у що це може вилитися. 

Руки опускаються разом із фотографіями, а на душі — порожнеча. Це не просто біль, це розчарування, яке проникає до самих кісток. Моя свідомість намагається знайти пояснення: коли? чому? як так сталося, що я не помітив? Я ж довіряв їй. Ми ж були близькими.

— Звідки ці фото? Ви що стежите за своєю донькою? 

— Останні тижні Венера не схожа на себе. Практично не виходить на зв’язок, от і я вирішив перевірити чи все в неї добре. Світлини мені тільки допомогли у цьому переконатися. 

У словах Олександра Вікторовича справді є логіка. Венера дійсно останній час менше має змогу на розмови та повідомлення. Я все це списував на проєкти та підготовку до іспитів, але дивлячись на фото, розумію настільки сильно я помилявся.