Розділ 7 Дан

За 5,5 років до…

Я сиджу за ідеально накритим столом у фешенебельному ресторані, і відчуваю, як піт виступає на долонях. Намагаюся це приховати, але у мене виходить кепсько, адже переді мною сидить батько Венери, і цей вечір з кожною хвилиною стає все більш нестерпним. 

Він дивиться на мене з такою холодною зневагою, ніби я – не більше, ніж помилка в його бездоганному плані для доньки. Кожен його рух: від досконало піднятої вилки до ковтка вина – наче спеціальне підкреслення нашої різниці. Я відчуваю цей погляд на собі, і від нього мені стає незручно. При цьому цей чоловік не каже нічого різкого, але його мовчання говорить більше за будь-які слова. 

Мої ж слова застряють у горлі. Я намагаюся підтримати розмову, але кожен раз, коли відкриваю рот, відчуваю, що моя думка тоне у тиші між нами. Олександр Вікторович дає короткі, сухі відповіді, кожна з яких звучить, як особиста образа. Я намагаюся не показувати, наскільки це мене зачіпає, але все всередині мене стискається від цього напруження.

— Олександре Вікторовичу, скажіть відверто, навіщо я тут? — Моя сорочка прилипає до спини, а серце стукає швидше, ніж зазвичай. — Ви ж явно не налаштовані на зближення. 

Батько Венери дивиться мені прямо в очі, і я бачу, що його думка про мене вже давно сформована. Йому не потрібно казати це вголос — він вважає мене не гідним своєї доньки. І від цього мені стає ще важче. Я знаю, що він проти наших стосунків, знаю, що він бачить у мені когось, хто не може дати їй того, що вона заслуговує. 

— Дивлюсь на тебе і не розумію, що у тобі моя донька знайшла. Чому так багато років чіпляється за тебе, що готова відмовитися від світлого майбутнього? — чоловік мовчки кладе виделку на тарілку і дивиться на мене, ніби чекає, що я скажу щось у відповідь. Я ж і двох слів не можу зв’язати. 

— Я її дуже сильно кохаю, — єдине, що можу відповісти. 

— Якщо так сильно кохаєш, то чому не виходиш з її інтересів? Чому не підтримуєш Венеру в тому, щоб вона навчалася за кордоном? 

Що? Навчалася за кордоном? 

— Але я вперше про це чую. 

— Бо Венера навіть не хоче про це говорити. Все про тебе торочить, що не покине. Що не залишить тебе тут, не зможе поїхати. 

Сказати, що я здивований – це нічого не сказати. І якщо бути відвертим, то подив мій не надто приємний. Венера навіть не розповіла мені, що у неї є така можливість. Ніби порахувала, що я не маю знати таких деталей. 

— Де вона може навчатися? 

— У Манчестерській школі архітектури, яка входить в п’ятірку найкращих архітектурних вишів Європи. Можеш уявити масштаби її можливостей після отримання диплома? — у відповідь я тільки киваю. 

Головою я те все розумію, але одна думка про те, що Венера полетіти в Англію на тривалий час, змушує моє серце боляче стиснутися. Ми з десятого класу разом. Розлучалися максимум на кілька тижнів, які здавалися нам вічністю. А тут буде відстань у тисячі кілометрів. 

— Богдане, ти ж бажаєш Венері тільки найкращого? — голос Олександра Вікторовича стає оманливо м’яким. Але я все одно йому вірю.

— Так. Вона заслуговує тільки на найкраще. 

— Тоді поговори з моєю донькою. Переконай її полетіти на навчання. Присягни, що ця відстань ніяк не вплине на ваші відносини. Хай Венера здобуде гарну освіту і я буду впевнений у її світлому майбутньому.

— Пообіцяйте, що після цього не будете перешкоджати нашим відносинам, — щиро прошу я. 

Олександр Вікторович на мить замислюється, а потім киває головою у знак згоди. 

***

Я стою навпроти Венери в аеропорту, і відчуття порожнечі стає дедалі сильнішим. За її спиною валізи, як символ того, що вона йде, що цей момент розлуки вже настав. Вона дивиться на мене, і в її очах я бачу сум, який відображає мої власні почуття. Ми обидва знаємо, що це правильно, що навчання — важлива частина її майбутнього. Але це не робить момент легшим.

Намагаюся зібратися, удати, що все добре, але серце стискається від усвідомлення, що ми будемо далеко один від одного довгий час. Ми не говоримо нічого. Слова зараз не потрібні, бо мовчання між нами заповнене невисловленими емоціями. Я знаю, як важко мені було прийняти це рішення – відпустити Венеру, дозволити їй піти своїм шляхом, попри те, що хочеться тримати її поруч. Але це було необхідно. Для неї. Для нас. Тільки так її батько прийме наші відносини, які витримають і час, і відстань.

— У мене всередині все пече. Весь ранок нудило і зараз тіло тремтить від однієї думки, що найближчих кілька місяців я не можу торкнутися до тебе. — Я бачу, як Венера нервово крутить пасок своєї сумки, дивлячись то на мене, то на екран з інформацією про рейси. Вона теж сумує, їй важко. Це видно по тому, як її плечі трохи опущені, як її очі наповнюються слізьми. 

Я намагаюся знайти слова, які б підтримали Венеру, але горло стискається. Я розумію, що ця розлука буде довгою, і мені важко зізнатися собі, що попереду місяці без її присутності поруч. Ні спільних вечорів, ні романтичних побачень, ні простих обіймів щодня. Тільки відстань і очікування.

— Ти не помітиш, як час мине. Я ж буду рахувати кожну хвилину до твого приїзду. 

Венера підходить ближче, і ми обіймаємося. Я міцно тримаю свою кохану дівчину, відчуваючи, як її тіло тремтить від емоцій, які вона намагається стримати. Мені здається, що якби я відпустив її зараз, це було б остаточно, тому я притискаю тільки сильніше.