Розділ 6 Венера

За шість років до…

— Куди ти мене ведеш? — на очах широка стрічка, яка не дозволяє мені завчасно побачити сюрприз. Тому доводиться довіритися Дану і невпевнено ступати за ним.

—  Ми практично на місці. 

Дан відпускає мою руку і, здається, робить крок назад. Я відчуваю як серце б’ється в передчутті, але вигляду не подаю. Смиренно чекаю доки мені дозволять потягнутися до обличчя, щоб зняти пов’язку. І вражено охаю, коли бачу приготовлений для мене сюрприз. 

Ми на даху якоїсь багатоповерхівки. Гірлянда жовтуватого теплого світла звисає навколо. Під ногами м'які пледи, акуратно розстелені, а по периметру розставлені маленькі подушки для ще більшого комфорту.

Посеред пледу стоїть маленький столик, на якому палають свічки. Їх вогники тремтять на вітрі, додаючи цій атмосфері ніжної таємничості. Вогники від свічок відбиваються в пустих келихах, що стоять поруч. Легкі закуски, фрукти, шоколад акуратно викладені на тарілки, і все виглядає так привабливо, що я не можу втриматися від посмішки.

— Що скажеш? — невпевнено уточнює Дан.

Найбільше мене зачаровує сам момент. Небо над нами вже починає темніти, десь далеко видно мерехтіння міських вогнів. Здається, що весь світ залишився десь унизу, а тут, на даху, ми опинилися в нашому власному затишному всесвіті. Легкий вітер торкається волосся, приносячи прохолоду, але пледи й Данове тепло поруч додають відчуття комфорту й захищеності.

— Це неймовірно, любий. — Я повертаюся до Дана обличчям, щоб залишити легкий поцілунок на його губах. — Ти не забув. 

— Як я міг забути про нашу першу річницю? 

— Не віриться, що вже рік минув. Мені здається ніби вчора була та розмова, коли ми наважилися на зізнання. 

— Мені теж важко повірити, що вже рік ти тільки моя. Я можу бути поруч з тобою. Цілувати тебе. Казати, як сильно тебе кохаю. 

Мене настільки сильно переповнюють почуття, що стає фізично боляче слухати слова Дана. Тому я змушую його замовкнути тягучим поцілунком, який несе в собі все змовчане. 

***

А ми розтанем з тобою вночі,

Ти кохай мене, не мовчи!

Все буде добре, тільки don't cry!

Вітер, не лякай мене! Не лякай! [1]

Ми стоїмо посеред даху, і світ ніби розчинився навколо нас. Тихий звук музики ллється в повітрі, повільний ритм задає наші кроки, але це більше, ніж просто танець. Це мить, коли час здається зупиненим, коли є тільки я, Дан і наші відчуття.

Руки Дана ніжно обіймають мене за талію, і я відчуваю тепло його тіла, яке так заспокоює й огортає. Я кладу свою голову йому на плече, заплющую очі й просто віддаюся цьому моменту. Ми майже не рухаємося. Наші тіла легенько погойдуються в такт музиці, ніби весь світ тепер підлаштовується під наш ритм.

— Я така щаслива, що мене аж лякає сила цього відчуття, — шепочу кудись в шию Дана. Хочу, щоб він знав про все, що мене переповнює. 

Моя рука лежить на його грудях, і я відчуваю, як під долонею б'ється серце. Воно б'ється в унісон з моїм, і це відчуття наповнює мене ніжністю та спокоєм. Кожен дотик, кожен легкий рух здаються настільки природними, ніби ми завжди танцювали разом. Дан притискає мене трохи ближче, і я посміхаюся - ця близькість ніби говорить без слів про те, як сильно ми любимо одне одного.

— Я відчуваю все те саме, що і ти. Інколи мені здається, що це просто прекрасний сон, який закінчиться, якщо я розплющу очі. 

Мої думки повертаються до всього, що було за цей рік - радісні миті, коли ми сміялися до сліз, моменти, коли Дан підтримував мене, коли світ здавався важким. І тепер, у цьому повільному, майже нерухомому танці, я розумію, що кохаю його ще більше, ніж у день, коли ми вперше озвучили про свої почуття. 

— То давай ніколи не розплющувати очі. Хочу, щоб цей сон тривав вічно. 

— І в ньому будемо тільки ми двоє аж до самого кінця. 

P.S. Якби ж все було так просто...

[1] OSTY, KLAVDIA PETRIVNA — НЕ ЛЯКАЙ