Розділ 5.1 Дан/Венера

За сім років до…

Я сиджу один, стискаючи в руках пляшку, і все навколо здається розмитим, ніби реальність розчинилася разом з останнім ковтком алкоголю. Голова важка, але не від випитого – від думок, які не дають спокою. Вони кружляють у голові, як вихор, вириваючись із контролю. Я намагаюся їх зібрати докупи, але це неможливо. Усе переплуталося: біль, розгубленість, злість і якась порожнеча всередині.

Три роки. Три бісових роки я боровся з почуттями до Венери, але вони мене перемогли. Я здаюся. Ніякої дружби не було з самого початку. Я закохався у цю дівчину з першого погляду. Заради неї змінювався та самовдосконалювався. Заради неї ладен був дістати зірку з неба. Але вище голови стрибнути не можна. 

Навіть попри всі мої старання, я не дотягую до її рівня. Я не можу дати їй ті відносини, на які вона заслуговує. Мені прикро і боляче від цього усвідомлення. Боляче дивитися, як до неї залицяється місцевий мажорчик, що може викупити весь квітковий бутик тільки, щоб викликати посмішку. Боляче розуміти, що поруч з ним вона отримає все, на що вона заслуговує.

Венера заслуговує на щось більше, щось краще, ніж я можу їй дати. Але розуміння цього не зменшує болю. Навпаки, він тільки посилюється. Я знаю, що вона не бачить того, що відбувається в моїй голові, і це ще більше ускладнює все. Вона довіряє мені, вірить у нас, і тому я відчуваю себе ще більш розбитим. Я не хочу робити їй боляче, але розумію, що тримати її далі поруч буде несправедливо.

У мені борються два почуття. Любов, яка тягне до неї кожною клітинкою мого тіла, і усвідомлення, що наше спільне майбутнє — це ілюзія. Венера заслуговує на щось краще, на когось, хто зможе зробити її по-справжньому щасливою, а не тримати в цій невизначеності. Я не зможу бути тим, хто їй потрібен.

Мені ж потрібно відступити?

Алкоголь тільки заглушує гостроту цього болю, але не забирає його. Я дивлюся на пляшку, стискаючи її сильніше, ніби вона може дати мені відповідь на мої питання. Але відповідей немає. Ніщо не стає яснішим – тільки темніше, важче.

Телефон вібрує і приковує свою мою увагу до себе. На дисплеї вибиває номер Венери, від чого серце пропускає удар. Я тягнуся до кнопки блокування екрана, щоб залишити виклик без відповіді, але якась невидима сила мене зупиняє.

— Слухаю, — сподіваюся, що голос мене не підведе.

— Нам потрібно поговорити.

— Я зайнятий. Такої змоги немає, — склянка знову наповнюється алкоголем. Сьогодні я планую напитися. 

— Не вірю. Я припаркована під твоєю квартирою. 

— Венеро, я ж сказав, що не можу.

— А я кажу, що мені байдуже. Якщо потрібно, то до ранку буду чекати, але ми таки поговоримо!

Вперше чую таку рішучість від Венери й вона мене підкуповує.

— Дай мені декілька хвилин.

— О’кей, я тебе чекаю.

Алкоголь мене трохи розслабив, але при цьому затуманив розум. Я не знаю якого характеру буде розмова, але розумію, що мислити мені буде важче. Взявши телефон та гаманець, я не озираючись вибіг з квартири.

***

Я сиджу, відчуваючи, як всередині закипає гнів. Ніби все, що було між нами, раптом стало неважливим для Дана. Він навіть не дав нам шансу, навіть не спробував поговорити по-справжньому, а просто вирішив, що може відсторонитися. Наче мої почуття нічого не варті. Я так злюся на нього, але ще більше — на себе. Чому я дозволила Дану так глибоко зайти в моє серце? 

Руки тремтять від злості, я майже не помічаю, як стискаю кермо, ніби можу виплеснути весь свій гнів на нього. Я хочу сказати Дану, що він неправий, що він просто тікає від чогось, що варте боротьби. Але водночас всередині сидить цей гіркий страх: а що, якщо він справді цього не хоче? Що, якщо я для нього не така важлива, як він для мене?

Коли пасажирські двері відчиняються, я видихаю. 

— Ти хотіла поговорити, я тут.

Дан навіть не повертає голови у мою сторону. Ніби боїться поглянути у вічі. Ніби боїться показати себе справжнього.

— Хотіла, — я викручую кермо, щоб якомога швидше покинути територію спального району і не дати можливість Дану уникнути розмови.

— Куди ми їдемо?

— Гуляти на набережній.

— Ти жартуєш? На вулиці злива.

— А ти цукровий? Не бійся розтанути, у мене є парасоля.

Три роки ми були друзями. Три роки спільних жартів, зустрічей за кавою, нескінченних розмов і підтримки. Він завжди був поруч — той, кому я могла довіритися, з ким могла бути собою. Але я розумію, що всі ці роки мої почуття росли, змінювалися. І більше просто друзями ми не можемо бути. 

Кожен раз, коли я його бачу, відчуваю, як серце прискорюється, а всередині все стискається від хвилювання. Дан нічого не підозрює, не знає, як глибоко я заплуталася в цих почуттях. Для нього ми досі просто найкращі друзі, але для мене це вже зовсім інша історія.

І хоча поруч є інший — той, хто залицяється до мене, хвалить, намагається привернути увагу, мені байдуже. Його компліменти й коштовні подарунки не мають ніякої ваги в порівнянні з тим, що я відчуваю до Дана. Все це здається неважливим і порожнім, бо в моєму серці є місце тільки для нього.