Розділ 4 Венера

За вісім років до…

Лекційна аудиторія переповнена шумом і рухом. Однокурсники метушаться, намагаючись зайняти місця перед початком пари. Хтось поспіхом риється в рюкзаку, шукаючи зошит або ручку, інші розмовляють, сміються, обговорюють останні новини чи завдання. Звучить різноманітна какофонія: дзвінкий сміх, тихі розмови, гучне зітхання і стукіт підручників об стіл.

Кілька студентів запізнюються і намагаються безшумно, але явно невдало, пройти до вільних місць у центрі, протискаючись між рядами, наштовхуючись на стільці та сумки. Хтось шепоче: "Тримай мені місце", кидаючи куртку на сусіднє крісло, в той час, як інші вже сіли й намагаються швидко повторити конспекти або щось нашвидку переглядають на телефоні.

Аудиторія поступово наповнюється енергією очікування: викладач ще не з'явився, тож усі відчувають, що у них є кілька хвилин для безтурботної метушні. Хтось у кутку дістає каву з термоса, інші розгортають обгортки від шоколадок чи бутербродів, обмінюючись жартами й історіями з останньої вечірки. Хлопець на першому ряді зосереджено друкує щось на ноутбуці, поки позаду нього дівчина знову і знову намагається витягти навушники, які плутаються в сумці.

Я ж повертаю голову праворуч, щоб поглянути на Дана, який спить, опершись на складені руки. Зараз його обличчя виглядає таким спокійним та розслабленим, що я не можу стримати посмішку. 

Останні тижні він так багато працює після пар, що сил не залишається на відпочинок. Я бачу його втому, великі кола під очима, виснажене тіло. Прошу приділити собі час, не брати додаткові зміни й менше вночі готуватися до пар. Але у відповідь бачу тільки негативне хитання головою. 

Дан знову і знову повторює мені, що він у нормі, що не відчуває втоми. Щоранку приносить ароматну каву і намагається підкинути мені в сумку щось смачненьке. І скільки б я не просила цього не робити, мене не слухають. Так само як тоді, коли я заперечую, щоб за мене платили в кав’ярні чи в кіно. 

Я прекрасно знаю про всі труднощі Дана: про батька, якого звільнили, про борги та потребу в оплаті навчання. Знаю, що він має кілька підробітків, які потребують фізично сили. І мені ніяково, що до цього всього є ще я, яку Дан щоразу намагається вразити. 

Це мене і підкупило. Ще тоді, у школі, коли ми тільки познайомилися. Я ж не здогадувалася, у що це виллється. А зараз...

Кожен раз, коли ми бачимося, я відчуваю, як щось тепле і ніжне огортає мене зсередини. Дан завжди був поруч – мій найкращий друг, людина, якій я довіряю більше за всіх. Але з часом ці почуття змінилися. Вони стали глибшими, ніж просто дружба, перетворюючись на щось більше, чого я довго боялася визнати.

Коли ми разом, я відчуваю себе спокійно і щасливо, але водночас мене переповнює ніжність, яка іноді лякає. Кожна наша розмова, кожен його сміх викликає у мене усмішку, а всередині щось м’яко розквітає, ніби весна. Іноді я ловлю себе на тому, що просто дивлюся на Дана, милуючись тим, як легко він може змусити мене сміятися або як серйозно він може обговорювати найдрібніші речі.

Коли Дан жартує чи грайливо підштовхує мене плечем, я відчуваю, як серце пропускає удар. Це не просто дружня радість – це щось більше. У його присутності кожен момент здається наповненим теплом, навіть у тиші. Іноді, коли він близько, я ловлю себе на тому, що хочу, щоб ця мить тривала вічно. Мені хочеться бути ближчою, хочеться торкнутися його руки, але я стримуюся, боячись порушити наш звичний баланс.

Я починаю помічати речі, на які раніше не звертала уваги: як Дан поправляє волосся, як його очі світяться, коли він говорить про те, що йому подобається. Від цього на серці стає так затишно. І кожен раз, коли ми прощаємось, мені хочеться затримати його трохи довше, але я не можу – ми ж просто друзі.

Хоча…

В університеті нас всі давно охрестили парою. До мене навіть хлопці бояться підійти, очікуючи гніву Дана. І я навіть не знаю: добре це чи погано. Хоча всередині радію, відчуваючи його захист та опору. 

— Вітаю вас, шановні студенти.

В аудиторії з’являється викладач і мої однокурсники готуються до лекції. Усі, крім одного.

— Дан…,— нахилившись, шепочу у вухо хлопця. Але реакції ніякої. 

Рука сама повільно тягнеться до чужого відрослого волосся, в яке я вплітаю пальці. Обережними масажними рухами, я перебираю пасма, насолоджуючись їхньою м’якістю. І це приносить результат. Спокійне обличчя забарвлюється емоціями. Спочатку я бачу легку посмішку, за якою розплющуються очі. 

— Пара починається, — сповіщаюся я, але руку не спішу забирати. Мені подобається легке погладжування, від якого Дан мало не мліє.

— Вона перервала такий солодкий сон, що я відчуваю розчарування.  

— І що ж у ньому такого було?

— Ми. Ти і я.

Щоб приховати те, що я зашарілася, вирішую повернути голову й удати, що мене цікавить лекція. Я навіть вирішую забрати руку, щоб почати писати конспект, але Дан не дає. Він перехоплює її у повітрі, опускаючи під стіл. Якомога далі від зацікавлених поглядів. Якомога далі від усіх. Щоб тільки самому мати змогу легко погладжувати пальці, які мало не тремтіли від мого хвилювання. 

— Давай ввечері кудись разом сходимо? 

— Пиши конспект.