Розділ 2 Дан/Венера

За 10 років до…

— Бодь, ти зранку снідав лимонами, що зараз такий кислий сидиш? — на дотепність друга я тільки посміхаюся кутиком рота. Якби ж він знав, що сьогодні я не зміг дозволити собі сніданку, то б напевно відчув себе зовсім ніяково.

Останні тижні ситуація з батьком тільки погіршується. Він навіть не намагається тримати себе в руках. Відверто пиячить і на всі мої дорікання тільки просить дати йому спокій. Розлучення з мамою його остаточно зламало. І я не знаю, що мені далі робити. 

— Чув, що у нас буде новенька? — на запитання негативно хитаю головою. — Чи то донька депутата, чи якогось бізнесмена. Деталей не знаю, але точно якась мажорка, що перевелася до нас зі столиці. 

— Хай вчиться. Нам яка справа до її батьків?

— Та нам байдуже, але я вже уявляю її нарікання на нашу школу. Це ж не приватний ліцей для багатіїв. Буде носа крутити й розповідати, які ми нікчеми на фоні її колишніх однокласників. 

— Ти ж навіть людину не знаєш, але вже так негативно налаштований проти неї, — на моє зауваження Паша тільки закотив очі. 

— От побачиш, що я матиму рацію. 

На цьому наша суперечка закінчилася так і нормально не почавшись. Бо до класу зайшла директорка у супроводі новенької. Згадали сонце, ось і промінчик. 

— Діти, прошу вашої уваги. Це ваша нова однокласниця – Венера. — клацання ручок та шурхіт зошитів змінюється на перешіптування знайомих голосів щодо дивного імені новенької. 

Венера ж стоїть біля дверей, трохи сором’язливо оглядаючи всіх нас. Її очі ковзають по однокласниках, і я завмираю, сподіваючись, що вона подивиться на мене. Та трапляється щось більше. Дівчина проходиться по кабінету й сідає за мій стіл, я ж відчуваю, як всередині мене щось тремтить. 

Це було дивне, нове відчуття — суміш хвилювання та тривоги. В голові одразу виникла безліч питань і одне з них: "Чи зможу я заговорити з нею?"

Але замість того, щоб відкрити рота і сказати банальне “привіт”, наважуюся тільки крадькома поглянути на неї. Паша мав рацію. Венера справді із заможної сім’ї. Чого вартувало тільки стильне вбрання, на фоні якого моя вицвіла сорочка в клітинку здавалася такою жалюгідною. 

На жаль, мій погляд не залишається непоміченим. Однокласниця повертає до мене голову і в момент, коли я очікую якоїсь насмішки, помічаю, як вона легко шаріється. Це дає мені трохи впевненості, щоб хоч якось почати діалог.

— У тебе гарне ім’я, — у цей комплімент я вклав всю свою сміливість, що накопичилася в мені за шістнадцять років мого життя. 

— Ти перший, хто не назвав його дивним. Дякую, — її погляд опущений, мій же чіпляється за ледь помітну посмішку. — Як тебе звуть?

— Богдан. Але ти мене можеш називати Даном… якщо хочеш, — вже тихіше додаю я.

— Приємно познайомитися, Дане.

І на цьому все. До кінця уроку, ми навіть не дивимося один на одного. 

Венера уважно слухає учителя, пишучи свій конспект. Я ж відчуваю, як серце починає битися швидше, і в голові крутиться тисяча питань по типу: "Що вона про мене подумала?", "Чи помітила, як сильно я розхвилювався поруч із нею?"

І навіть ця думка викликає нову хвилю хвилювання, бо мені так хочеться, щоб усе виглядало впевнено, але я не знаю, як це контролювати.

Я ж певне звичайний аутсайдер на фоні її колишніх однокласників. Але чомусь мені так не хочеться впасти обличчям в бруд. Тому до перерви я ретельно складаю слова у речення, щоб у разі можливого діалогу не зганьбитися. 

***

Хвилювання в перемішку з дискомфортом – два відчуття, що зараз мене переповнюють. Я в абсолютно незнайомому мені колективі, де на мене з подивом поглядають. Думаю, що чутки про моє походження вже пройшлися класом, а тому потрібно готуватися до будь-якого розвитку подій. І мені трохи лячно. 

Поруч зі мною сидить хлопець, що представився Даном. Я помічаю, що йому так само ніяково, як і мені. І це чомусь приносить мені певне полегшення. Я в цьому стані не одна. 

Під час уроку ми не розмовляємо і це на краще. Бо поки я не готова до питань чому я опинилася в цій школі. Не готова розповідати про свого батька, що мітить у крісло губернатора і намагається завоювати прихильність тим, що “близький з народом”.

Але я відчуваю його погляди й від цього мої щоки стають рум’яними. 

Дзвінок на перерву змушує тривогу в мені зрости. Зараз мені потрібно залишитися віч-на-віч зі своїми новими однокласниками. Батько попередив мене, що я мушу зробити все, щоб не зганьбити його. Я ж боюся зайвого разу відкрити рота, щоб не нарватися на грубість. 

Те, що мені тут не раді, видно неозброєним поглядом. Дівчата дивляться незадоволено, оцінюючи в мені суперницю. Хлопці, навпаки, більше поглядають з цікавістю. Та ніхто навіть не намагається заговорити. Це напружує мене ще більше. 

І тоді я вирішую повернутися до свого сусіда по парті. Здається, Дан відразу помічає мій переляканий погляд і тому пропонує свою допомогу. 

— Якщо хочеш, я можу показати тобі школу. 

— Я була б тобі вдячною за це.