Розділ 1.1 Дан

Вдих… видих…

Я стою осторонь, спостерігаючи за метушнею святково вбраних гостей. Вони виглядають щасливими – розмовляють, сміються, фотографуються. У повітрі відчувається запах квітів і нервове хвилювання. 

Час повільно тягнеться, і з кожною хвилиною наближається момент, коли потрібно буде зробити цей крок. Я знаю, що всі очікують від мене радості, впевненості, але всередині тільки відчуття тривоги, яке не дозволяє дихати повноцінно.

Очі ковзають по обличчях друзів і родичів. Вони чекають початку, не здогадуючись про мої відчуття. Щось всередині мене хоче втекти, сховатися від цього рішення, яке здається вже прийнятим за мене. 

Часу все менше. Хтось підіймає погляд, усміхається мені, ніби каже: "Це твій день!" Але в цей момент я відчуваю, що цей день – це не про мене. Стоячи в оточенні метушні, я відчуваю, як усе довкола мене стає ніби розмитим. Кожен звук, сміх, розмови, дзвін келихів – здається віддаленим, ніби я слухаю його крізь товщу води. Внутрішній неспокій тільки посилюється.

Краєм ока, я помічаю Лілю. Моя наречена стоїть трохи осторонь, майже прихована від інших, готується до свого виходу. Вбрана в білу сукню, з ідеальною зачіскою, виглядає як втілення всього, що має символізувати цей день: чистота, невинність, радість. Але в мені цей образ не викликає тепла. Навпаки, серце стискається ще сильніше. Я не готовий.

Мені здається, що її погляд коротко ковзає по мені, але вона швидко повертається назад до своїх думок, до останніх приготувань. Напруга в мені росте. Я уявляю, як через кілька хвилин Ліля піде під звуки скрипки, а всі встануть, щоб аплодувати. А я? Я маю чекати її біля вівтаря, з посмішкою, з радістю, коли всередині відбувається зовсім інше.

Я відчуваю себе ніби в пастці. Кожен рух, кожен погляд гостей здається очікуванням чогось великого, важливого. Але цей момент, цей вибір – чи дійсно він мій? Чи не був він зроблений за мене задовго до цього дня? Моя свобода здається мені примарною, якби я просто сказав «стоп» або втік – я став би зрадником для всіх? 

І ось, поки спостерігаю за Лілею, бачу, як вона робить останні глибокі вдихи перед виходом, я відчуваю пекучий страх. Це не страх перед майбутнім життям чи відповідальністю. Це страх перед тим, що моє серце не належить цьому моменту. Не належить їй…

Рука тягнеться до краватки і я з останніх сил стримую себе, щоб не зірвати її з шиї. Мені не вистачає кисню. Та послабити тугий вузол я не встигаю. До мене підходить ведуча церемонії, шепочучи на вухо, щоб я йшов за нею.  

Вдих… видих…

Я хочу сказати панянці, що мені байдуже якого кольору будуть пелюстки троянд та хто нестиме обручки. Мені байдуже чи на весіллі літатимуть голуби, бо не було й хвилини, щоб я брав участь в обговоренні цього спектаклю. 

Та мене не чують. І вже за хвилину я розумію чому. 

— У вас є десять хвилин до початку церемонії. Буду чекати за дверима. — Ведуча виходить з комірчини, залишаючи мене з  невідомою гостею наодинці.  

Та мій світ завмирає, коли жінка, що стояла спиною, повільно повертається до мене обличчям. 

Кілька секунд у кімнаті лунає суцільна тиша. Я відчуваю, як піт виступає на долонях, у грудях — важкість, яка не дозволяє зробити жодного кроку. Що я маю робити? Ліля готується вийти, гості чекають початку церемонії, а я не можу відірвати погляду від тієї, хто не повинна була бути тут, на цьому весіллі. На моєму весіллі…

— Чому ти тут, Венеро? — ледве вимовляю я. 

— А хіба не ти залишив це запрошення в нашу останню зустріч? – я дивлюся на клаптик картону, між тонкими пальцями й не вірю своїм очам. 

Згадуються моменти з минулого, які я так довго намагався забути. Знову ті відчуття – пристрасть, біль, сумніви. Я стільки разів переконував себе, що все скінчено, що це інше життя, інший шлях. Але зараз, бачачи її тут, все повертається з новою силою.

— У той день я просив мене зупинити. Просив не дати мені зробити помилку. 

Я стою на місці, намагаючись контролювати себе, тримати рівну спину. Але один погляд на Венеру змушує мої ноги стати ватяними. Її не мало тут бути. Не сьогодні. Не зараз.

— А якщо помилкою були наші стосунки? — Венера тягнеться рукою до моєї вилиці, але я повертаю голову у сторону, не даючи до себе доторкнутися. Боюся, що просто втрачу контроль. 

— Помилкою може бути створення цього бісового світу, але точно не наші стосунки. І ти про це знаєш, — мені це каже красномовний погляд сповнений відчаю та болю. 

— Хочу торкнутися до тебе, — рука, що так і висіла у повітрі, знову тягнеться до мене. Але цього разу Венера очікує мого дозволу. Я ж розсипаюся на атоми всередині від бажання відчути на собі ніжні подушечки пальців. 

— А я хочу, щоб ти дала мені шанс. Нам шанс… 

Моє тіло хоче зробити крок вперед, хоче порушити всі правила й піддатися бажанню. Але щось всередині міцно тримає мене на місці. Якби я міг поцілувати її, хоч на мить, я б, можливо, знайшов у цьому відповіді. Але ці відповіді тепер закриті для мене назавжди.

Це бажання заборонене, заховане під шаром обов'язків, відповідальності й слів, що вже сказані. Ті слова, які розділяють нас тепер, як стіна, нездоланна й холодна. Я відчуваю безсилля, таке гірке й важке, що воно ніби паралізує мене зсередини.