Ворон. До розділу 34

Моя пташечка нарешті отямилася. Надвечір другого дня після її поранення. Я сам не свій був від радості, хоч і усвідомлював, що без свідомості їй було б набагато простіше зносити біль та лікування. Ладен був розцілувати її. А потім нагримати, аби більше ніколи-ніколи не додумалася захищати мене ціною свого життя.
Але всі мої думки миттю розлетілися, коли вона назвала мене Високістю. То он про кого ти думаєш, пташко? Все ж я мав рацію, тобі потрібен Альд, хоч ти й сама ще, мабуть, цього не усвідомила.
Чи таки помилявся? Бо ти впізнала саме мене й очі твої сяють через мене?
Пояснюю, розповідаю все, що трапилося, а вона проситься підвестися. Відмовляю, а у самого серце крається. А пташечка плаче. Як? Як я можу тобі зарадити? Хіба що потримати тебе на руках, вкласти на себе. Мені не важко, так би й тримав тебе до скону.
Так і продовжуємо розмову, я піклуюся про неї, а вона – про мене, знеболити не дозволяє, до джерела відправляє. Невже ти думаєш, пташко, що я можу тебе покинути?
Сана цікавиться про свій кристал, і я, бентежачись і червоніючи, зізнаюся, що надто багато про неї думав уже тоді, хотів обіймати хоч примарно. Але саме це їй і подобалося, бо просить такий самий кристал. Усе, що забажаєш. І на «ти» звертатимуся до тебе з радістю! А чи можна називати тебе Саною? Слухала б до кінця життя? Чи значить це?...
Заплющив очі (добре, що вона уткнулася носом мені у плече й не бачить) і мов у вир пірнувши, випалив:
- Ну якщо хочеш слухати до кінця життя, то чи не зволиш ти вийти за мене заміж, Сано?
І вона погодилася!!!
Тож тепер на правах нареченого вилаяв її за нерозсудливість. А потім зізнався у коханні. І впевнений, що перед тим, як вона заснула, теж прошепотіла три потаємні слова.