Ворон. До розділу 33

Не встиг, наші загони вже вийшли назустріч, тож довелося тягнути пташечку на поле бою. Я дивувався дивовижній покірності Сани, з якою вона виконувала всі мої розпорядження, мовчала, коли було потрібно і зовсім не вередувала. І я закохувався у неї все більше й більше. Хоч навряд чи це й було можливо.
На галявині я скерував пташці сидіти коло мене і майже повністю відключився від того, що відбувалося навкруги. Ми з Торстейном взялися плести заклинання, яке колись знайшли у давньому підручнику, і яке навчилися виплітати в чотири руки. Сплели. Взяв силу з крові, напитав нею схему і відправив у політ. Так, все спрацювало навіть краще, аніж ми розраховували. Навряд чи там залишився хтось живий.
Та й сам почуваюся, немов мертвий. Та тільки про Сану не забуваю. Як вона тут? Все гаразд? То й добре. Перев’язати руку мені хочеш? Ну, що ж, заперечувати у мене сил уже немає.
Вони зі Стейном йдуть, а я без сил відкидаюся на спинку крісла. Свята Іскро, як же я стомився, усі сили віддав…
Крапля поту стікає по лобу, інша. Зрештою мені це набридає, тож я силую себе і таки підіймаю руку до чола, аби стерти ті надокучливі краплі.
А наступної миті на мене щось налітає, вибиває з крісла обличчям у бруд та притискає до землі. Лунає короткий крик і все стихає. Тіло на мені більше не ворушиться, а я нарешті відчуваю надпотужний сплеск магії. Що то було?
Обережно, в міру своїх можливостей, намагаюся перевернутися і поглянути, що ж трапилося. Хтось приходить мені на допомогу, знімає з мене досі нерухоме тіло. Далі вже я сам можу перекотитися та зайняти сидяче положення. Тіло, що впало на мене виявляється Саною! Як? Чому? Що трапилося?
Сам не розумію, як опиняюся коло моєї пташечки, яка вже ледве дихає. Ні, ні, ні! Ти не помреш! Раз за разом полосую долоню, вичавлюю, здається, останні краплі крові, напитую її силою, намагаюся загоїти ушкодження. Хтось щось кричить мені, намагається відтягнути, та я пручаюся щосили.
Потужний ляпас змушує мене прийти до тями. На мене сердито дивиться Вегард і щось вичитує. Сенс його слів доходить до мене із запізненням:
- Отямився, ідіоте? Чуєш мене? Що ти робиш? І їй не допоможеш, і себе вгробиш!
Опускаю голову. Так, дядько цілком правий, я вже зовсім пустий, не маю ні краплі магії. То невже усе даремно?
- Я сам підлікую її, допоки мені стане сил. Вона не помре. А потім, коли відновимося, завершимо лікування.
Дядько виконує свою обіцянку – тепер життю Сани нічого не загрожує. А я можу видихнути. І нарешті розібратися, що ж трапилося.
Подробиці дізнаюся від Стіга, який і кинувся знімати пташечку з мене. Мої помічники побачили, що свій головний удар я вже завдав, тож вирішили дізнатися, чи я не потребую чого. Вони всього на частку секунди не встигли завадити Торстейнові зробити удар. Але вже потім не дозволили йому уникнути покарання.
Слухаючи звіт, я усвідомлював, що якби Торстейна не забрали, то я б власними руками задушив його просто тут і зараз. Але на щастя цього не сталося.

Від Сани не відходив увесь той час, що вона пролежала без свідомості, не підпускав до неї нікого, окрім Вегарда. Змусив Зігріда привезти моє крісло – дійсно незамінна річ! – тож стало легше переміщуватися табором. Якби не поранення моєї пташечки, давно б уже покинули це місце, дали можливість військовим відловлювати тих з ворожої армії, хто втік з поля бою. Але тепер доводилося підтримувати життєдіяльність табору та нести варту, аж поки моя захисниця не вилікується. Ми з дядьком разом вливали у неї всі ті краплини магії, які встигали накопичити. Але цього було катастрофічно мало. Добре, що вже завтра приїде її дядько, сповнений сил, і зможе її вилікувати.
А поки що я міг лише стирати піт з її чола, прибирати волосся та погладжували безвольні долоньки. І сподіватися, що вона у глибокому забутті, і їй не боляче.