Ворон. До розділу 29

Увесь залишок дня ми з Гардом билися над розв'язанням проблеми безболісного від’їзду Єрмін. Ні, ми не боялися невдоволення з боку Вовчого краю, могли дати їм достойну відсіч. Але необхідно було детально описати проступок принцеси, добре хоч кристали вели запис, тому можна було не переживати за докази. Відпустив я товариша аж після вечері. Сам же покликав Зігріда та Стіга, аби ті допомогли мені підготуватися до сну. Шалено хотілося побачити свою пташечку, та я стримався, розуміючи, що ніколи не стану на шляху свого брата.

Не встиг я пересісти на ліжко, навіть ковдрою ще не вкрився, як до мене в спальню увірвався схвильований Вальгард. Я смикнувся підскочити, та так і залишився сидіти. Коли вже я звикну до того, що більше ніколи не зможу сам пересуватися на своїх двох?

— Що таке? — аби відвернутися від невеселих думок, звернувся до Гарда.

— Ейне! Ти маєш це побачити! — гарячково випалив завжди стриманий товариш.

— Про що ти?

— Дозволь запросити до твоєї кімнати Яхію. І ти все зрозумієш.

Все ще й гадки не маючи, до чого веде Гард, я лише кивнув.

І тепер сам ошаліло дивився, як до моєї кімнати заїжджає зовсім юний хлопчак. Так-так, саме заїжджає, сидячи у якомусь чудернацькому кріслі з двома величезними колесами. Саме їх і прокручував невідомий Яхія, штовхаючи крісло вперед. Ще два маленькі колеса, розташовані поряд зі ступнями, ледь чутно торохтіли по підлозі. І жодної краплі магії! Лише механізм. Як таке можливо?!

А хлопець у кріслі підкотився ближче, зупинився, чимось клацнув біля коліс і поштиво вклонився мені:

— Радий нашій зустрічі, Ваша Високосте! Але мене звати Ях’я. Без «і».

Я лише розсіяно кивнув. Голову заполонили думки. То цей хлопчина, виходить, теж не може ходити? Як і я. Але його засіб пересування значно кращий за мій паланкін. То хто ж він? Не тутешній, це точно. Чому Гард привів його до мене?

Поки я поринув у роздуми, хлопчина раптом підскочив і відважив справжній уклін, який належало робити перед особою королівської крові.

— Вибачте за неповагу, мій принце, проте я хотів продемонструвати усі можливості цього крісла, — шанобливо мовив Ях’я, все ще гнучи спину переді мною.

— Я не образився, — похитав головою у відповідь. І дозволив хлопчині розігнутися. Пильно вдивлявся у смагляве обличчя. Нотував чорні очі з незвичним розрізом. Десь я вже бачив… не такі, але подібні… Хтось дуже близький…

Сана! Б’юся об заклад, це точно її викрутаси! І хлопчина мав невловимо подібні до пташчиних риси обличчя. Гард неодноразово згадував про схожий винахід в Орлиних землях. І коли сам повернувся, і коли ми вперше побачилися з принцесами. Зауважував, що пташечка пропонувала. Тоді я не бачив переваг. Тому й заборонив згадувати. Який сенс?

А тепер я не міг вирішити, злитися мені на неї за самоуправство, чи розцілувати, бо не послухалася, але вчинила так, як буде краще для мене. Бо я вже точно розумів, що не відмовлюся від запропонованого засобу для пересування. Адже це саме для мене стоїть тут це крісло?

Ях’я підтвердив моє припущення:

— Ваша Високосте, не вважайте за зухвалість з мого боку, та я б хотів запропонувати вам спробувати скористатися цим кріслом.

Я кивав у відповідь, а сам уже спускав нерухомі ноги на підлогу.

— Вам потрібна допомога, аби пересісти? — поцікавився хлопчина.

— Ні, — відмахнувся я. — Лише підкоти крісло ближче, аби я міг дотягнутися.

Метикуватий хлопчина виконав моє прохання, показав мені важелі, які замикали колеса і відступив. Гард було кинувся на допомогу, та я кивком голови вказав, що впораюся сам.

І впорався. Дещо незвично було в порівнянні з паланкіном, проте нічого вкрай складного. За мить я вже зручно влаштувався на трохи вузькуватому сидінні і поглянув на хлопця, очікуючи подальших інструкцій.

— Ваша Високосте, далі вам необхідно поставити ступні на підніжку, щоб вони не зачепилися при русі.

Виконав і це. Коліна піднялися високо і схилилися вправо. Не дуже зручно, але воно того варте.

Ях’я скрушно похитав головою:

— Не думав, що ви аж настільки високий!

— До чого це?

— Ваші ноги. Вони не мали б так високо стирчати. Але то нічого. Завтра ж я виправлю цей недолік. Як і ширину сидіння. Вам же не зручно?

— Так, не дуже.

— Я просто й уявити не міг, наскільки ви, виявляється, кремезний!

Зауваження пропустив повз вуха. Натомість спитав:

— Чи можу я проїхатися?

— Звісно. Знімайте замки з коліс і — вперед!

І я пропав. Від знову здобутої свободи руху. Від незалежності. Об’їхав свої покої вздовж і впоперек, з незвички стомився, відчув біль у м’язах — руки та спину аж зводило судомами. 

Ях’я першим побачив, що мені стає все важче, певно мав уже подібний досвід, бо підскочив до мене і наполегливо прибрав мої руки, що вже дрібно тремтіли, з коліс.

— На сьогодні з вас досить, Ваша Високосте! Позаду, на спинці, є спеціальні ручки. За бажання вас може штовхати помічник. Як це зроблю зараз я. Щойно ви завдали своїм м’язам зовсім інше навантаження — вони не звикли працювати саме так, хоча я й бачу, що ваше тіло міцне та треноване — це дуже добре! Але саме зараз ще й розміри крісла не відповідають вашому тілу, тому ви швидко стомилися. Коли ми виправимо це і ви станете частіше користуватися кріслом, вам буде зовсім просто. Мій батько може не вилазити з нього увесь день і чудово почуватися.