Розділ 36. Два весілля

У зв’язку з нападом Вовків у Лісовому котячому краї було вирішено припинити будь-які заплановані розважальні заходи, зокрема і змагання з відбору наречених. Просто наступного дня після того, як я повернулася до палацу, за сніданком Харальд оголосив своєю обраницею Соллі. Ґречно подякував решті принцес і запросив усіх на весілля. Своє та братове.
Цією заявою викликав знатний переполох у нашому курнику. Всім було цікаво, хто ж то зважився вийти заміж за скаліченого принца. Лише Соллі, яка вже про все знала від Харальда, підморгнула мені, та Бояна якось загадково споглядала, певно теж здогадувалася.
Весілля було заплановано провести за п’ять днів, хоч спочатку планувалося у цей день оголосити лише про заручини спадкоємця. Але справедливо порадившись, ми вирішили, що якщо жоден із двох пар наречених не заперечує, то можна одружитися обом в один день на тридцятиліття принців. Не знаю, як кому, але особисто для мене й такий строк видавався аж надто довгим!
Та й Брінейн, здавалося, теж був такої думки. Принаймні у своєму прагненні проводити зі мною увесь свій вільний час, якого було не так вже й багато. Тим паче, що таточко був у своєму репертуарі. Майбутній зять винен у тому, що його дорогоцінна донечка страждала? Отже, майбутній зять і буде страждати сам. Як? Від неможливості залишитися зі своєю нареченою наодинці. Мені було заборонено виходити зі своїх покоїв без супроводу Зорії та одного з охоронців. Йому, відповідно, - відвідувати мене у своїх покоях, що він теоретично уже міг робити, враховуючи той факт, що вже опанував крісло і міг вільно переміщуватися палацом. Така заборона неймовірно дратувала! Та ми б не були собою, якби не вигадали нічого.
Добре, що ніхто з мого оточення не знав про Ворона. Того ж вечора, коли ми всі повернулися з поля бою, ще до того, як було оголошено про весілля, король Аласкар під час приватної зустрічі з королем Фроудом виголосив свою умову. Нас з Брінейном про це повідомили постфактум, тож ми не змогли зустрітися у бібліотеці, як планували до того. Мені навіть записку не дозволили надіслати!
Я поливала почергово то клематис, то конвалію гіркими сльозами у своїй кімнаті, коли почула, як у моє вікно щось постукало. Спочатку подумала, що то мені здалося, проте стукіт повторився. Здивовано відсмикнула важку штору і втупилася у ворона. На поруччях мого балкона сидів чорний птах і вичікувально поглядав на мене. Коли я зробила крок, ворон буркнув:
- І довго ти збираєшся тут лити сльози? Мій господар уже до лави встиг примерзнути!
Хрипкий голос ворона луною рознісся у тиші кімнати, я аж підскочила з переляку.
- Тихіше, пане. Бо якщо нас почують, у мене не залишиться жодної можливості!
- Моя принцесо! Ти забула, що я – магічний птах, тож почути мене можеш тільки ти й ніхто інший, якщо я не захочу. То ти йдеш?
- Звісно!
Впевнилася, що мої наглядачі розслаблені, сердито буркнула, що я не маю настрою на спілкування і йду спати, та шмигнула назад до спальні. Там на мене вже чекала моя власна ілюзія, яка вільно розкинулася на ліжку і стиха хропіла. І зовсім я так не роблю! Ну Брінейн! Ну витівник! Обов’язково викажу йому все, що про нього думаю!
Не встигла я вийти на балкон, як була тут же підхоплена левітацією та доставлена до альтанки. В обійми коханого! Думки вмить вивітрилися з голови, та я все ж примудрилася покартати Ейна через те, що він скористався магією.
- Дай-но мені руку, я перев’яжу.
- Нічого перев’язувати, - усміхнувся принц. – Але я завжди тішуся, коли ти тримаєш мою долоню.
І простягнув мені обидві свої руки.
- Як-то нічого? Ти щойно переніс мене!
Але й справді, долоні Брінейна не мали нових порізів. Чому?
Чоловік пояснив:
- Я ж вже казав – ти легша за пір’їнку, мені вдосталь внутрішньої Іскри, щоб перенести тебе.
Я лише похитала головою і притисла його долоні до грудей. Як же я за ним скучила, а не бачилися ж ми всього кілька годин!
Брінейн сьогодні був без перчаток. Як і увесь час нашого перебування у шатрі, тому я мала змогу досконало вивчити усі шрами на його долонях. Щойно я побачила його ліву руку, як тут же згадала, як перев’язувала її Воронові. Тільки, на мій погляд, на ній додалося шрамів від порізів для магічних заклинань. Тоді ж я змогла роздивитися й праву, яка мала не кращий вигляд. На ній теж бракувало пальців, але тут – мізинця і частини безіменного. Проте це аж ніяк не заважало принцові пестити мене та міцно обіймати.
Ось як і зараз. Ми довго насолоджувалися компанією один одного, тепер мали змогу гуляти алеями саду. Проте далеко відходити не наважувалися, бо це тільки у саду було порожньо, у решті палацу цілодобово кипіло життя. Мене могли побачити й позбавити єдиної можливості бачитися з коханим.
З того дня ми відновили наші нічні вилазки до альтанки, коло якої зустрілися вперше, тож стало набагато легше переносити розлуку.

Аж ось і день весілля.
До палацу з’їхалася ціла купа народу! Я не впевнена була, що самим нареченим вистачить місця на церемонії накладання шлюбних тенет за всіма цими гостями, яких потрібно було розмістити згідно з їхнім статусом. Єдине, що мене радувало, це те, що ні я, ні Соллі не брали участі у підготовці весільної церемонії. Усі турботи на себе взяла королева Лінетта. Жінка приязно, але ненав’язливо зазначила нам обом, що з радістю приймає нас у свою сім’ю та завжди буде рада допомогу та підтримку. Соллі була щаслива, а мені, власне, було байдуже, бо я не збиралася залишатися у Лісовому Котячому краї. І Брінейн повністю мене в цьому підтримував. Ми ще не визначилися, що будемо робити та де оселимося далі. Наразі наші плани завершувалися поїздкою до Орлиних земель та знайомством з моєю матір’ю. Королева Фіданія ще не відновилася після складних пологів, тож не мала змоги приїхати на моє весілля. Але, думаєте, її це спинило? Ба де там! Матуся зайнялася підготовкою повторного весілля тепер уже для підданих Орлиних земель. А нам що? Шлюбні присягання ми з Брінейном можемо виголосити ще раз.
А зараз мені належало купа процедур, аби на виході я була найкрасивішою нареченою. Ну, лукавлю, звісно ж. Найкрасивішою сьогодні має бути Соллі – це, в більшості, все ж таки її свято, бо вона стане колись у недалекому майбутньому королевою Лісового Котячого краю. А я отримаю своє свято уже в Орлиних землях. Але й сьогодні я мала приголомшливий вигляд. Сукня моя своїми кольорами нагадувала вранішнє небо: згори темний блакитний світлішав та поволі переходив у світлий рожевий, що поп подолу змінювався уже на темний багряний. Дивлячись на себе у дзеркало, я не могла стримати думки, що ось-ось у мене під ногами з’явиться розжарений сонячний диск і засліпить все довкруг своїм яскравим промінням. Як прикраси для мене обрали прозорий гірський кришталь, нитками з яким рясно заснували й мою шию, і мої вуха, і правий зап’ясток. Лівий лишили без коштовностей, його прикрасить шлюбний браслет, якими у Лісовому Котячому краї обмінювалися пари. Він сам по собі був витвором мистецтва, бо, окрім того, що оперізував зап’ясток, ще й з’єднувався з перстнем тонкими, майже невагомими ланцюжками. Ну, це жіночий, звісно ж. Чоловічий був значно лаконічніший: простий широкий обідок, оздоблений у більшості різьбленням або вкрапленням іншого дорогоцінного металу. Виготовляли їх маги, вплітаючи у візерунки магічні обереги та заклинання.
Наші шлюбні браслети Брінейн виготовляв сам, як і для Харальда, про що й розповів під час однієї із зустрічей у саду. Але якщо браслети спадкоємця та його обраниці Ейн показав мені залюбки, то наші – відмовився навідріз, хоч як я не вмовляла. Тож мені лишалося тільки сподіватися, що коханий зробить саме такі, які сподобаються нам обом.
І ось настала вирішальна мить. Ми з Соллі, яка мала просто блискучий вигляд, стоїмо перед зачиненими дверима Великого тронного залу, де й буде проведена церемонія. Ще зовсім недавно ми, разом з іще десятьма принцесами так само стояли перед цими ж дверима і хвилювалися від невідповідних суконь, які довелося переробляти. Всього місяць тому, а здається – у минулому житті. Ось ми, дві обраниці, сьогодні робимо крок у нове життя пліч-о-пліч з коханими чоловіками.
До нас доєднуються наші татусі, і двері перед нами прочиняються. На вустах у нас сяють сліпучі усмішки, а коліна підгинаються від тремтіння та переживань. Я точно знаю це, бо перед тим, як зробити перший крок Соллі на мить ловить мою руку своєю тремтливою долонею і міцно стискає. Не знаю, хоче вона цим жестом підтримати мене, чи навпаки заспокоїти себе, але впевненості додається обом.
Наші чоловіки, одягнені в абсолютно однакові темні костюми (навіть комірець-стійка, яких Харальд у звичному житті не носить, на відміну від Брінейна), але я б ніколи, навіть попри шрами не спутала їх. Ейн для мене єдиний і неповторний, впевнена, і Харальд для Соллі теж.
За традицією, наречений повинен підійти до татка та з поклоном забрати у нього обраницю і вже самому підвести до вівтара та мага, який накладе шлюбні тенета та магічно скріпить їх. Близнюки разом, ніби тренувалися до того, роблять рух уперед. Харальд впевнено крокує, Брінейн не менш впевнено прокручує колеса, ні на крок не відстаючи від брата. До нас вони підходять так само разом. Тільки якщо високий Харальд схиляється, аби поцілувати Соллі, то у нашій парі схилятися доводиться уже мені. Але мене це ніскільки не бентежить, бо напроти на мене дивляться найрідніші та найкоханіші очі. А найсолодші вуста вже накривають мої.
Ми разом підходимо до Вегарда, який сьогодні поєднає наші пари. Придворний маг щось говорить, але у мене від збентеження так шумить у вухах, що я не здатна нічогісінько почути. Лише тепла шерехата долоня (без перчатки!), яка досі тримає мою, своїм потиском приводить до тями. Розумію, що спадкоємець і його обраниця вже сказали свої присягання, а я ж нічого й не почула…
Тепер наша черга. Брінейн серйозний, як ніколи. Опуститися переді мною на одне коліно він не може, проте кохання та щирість, якими світиться його погляд повністю компенсують неспроможність виконувати якісь дії. А його слова тавром закарбовуються на серці:
- Немає нічого важливішого на світі, ніж зустріти своє кохання! Справжнє. Велике. Вічне. Я люблю тебе з першої нашої зустрічі. І з Вороном, і з принцом. Кожен твій поцілунок примножує мої почуття. Кожен твій дотик дає мені відчуття того, що я бажаний. Кожне твоє слово вказує на правильно обраний шлях. Я обіцяю любити тебе завжди. І навіть якщо у мене не буде сил сказати тобі про це, я все одно буду любити тебе понад усе на світі!
І от як після таких слів не плакати? Заливаю сльозами підлогу, несвідомо сама опускаюся перед коханим на коліна та виголошую ті слова, які готувала з моменту отримання пропозиції у воєнному шатрі на полі бою:
- Я обіцяю бути тобі опорою і підтримкою. Радіти щасливим моментам разом і разом боротися з труднощами. У тебе не буде причин сумніватися в мені. Ніяке нещастя не зможе вбити моїх почуттів і зламати твою віру в себе. Моя вірність – це те, в чому присягаюсь тобі відтепер і навіки. Кохаю тебе!