Розділ 35. Зізнання

Прокинулася я знову на ліжку і знову у ненависній позі. Але цього разу шия не боліла, та й спина турбувала значно менше, з чого я зробила висновок, що мене підлікував хтось із магів. Вегард чи Брінейн. Якщо дізнаюся, що це зробив Ейн, то просто роздеру його на шматки. Тепер я маю право, адже я — наречена. Майбутня дружина. Розпливлася в усмішці і окинула поглядом шатро к пошуках свого майбутнього чоловіка. Той сидів коло столу, схилившись над якимись паперами. Якоїсь миті свічка моргнула, а мій погляд, затуманений спросоння, розплився, і я на мить побачила не Брінейна, а свого давнього знайомця — Ворона. Не втрималася і покликала:

— Вороне?

Ейн стрепенувся і підозріло подивився на мене:

— Як ти здогадалася?

— Твої обриси у непевному світлі свічки розпливлися, немов у тієї ілюзії, якою ти прикривав нас. Та й голос твій хрипкий згадався. Адже хрипкий насправді, а ти спеціально стишував його.

— Так, — відповів мені Брінейн своїм справжнім тембром, від якого у мене по спині виступали сироти. — Боявся, що тоді перелякаю всіх принцес до смерті. 

Чоловік наблизився до мене і розташував своє крісло зовсім поряд. Але мені було цього мало, хотілося знову відчути тепло його тіла.

— Мене б не злякав, — зазначила цілком серйозно.

— Знаю, відважна компаньйонко, — усміхнувся він.

— Ти підглядав? Коли ти дізнався?

— Не підглядав, — похитав головою коханий (тепер я можу так його називати, не боятися зізнатися у цьому не лише собі, але й усьому світові). — Пам’ятаєш нашу зустріч у театрі? Тоді на мені була ілюзія зовсім іншого характеру, але тобі здалося, що то Ворон, бо саме таким ти мене й бачила. Після того вечора заклинання на мене вже не діяло.

— І ти продовжував водити мене за носа? — обурилася я. Хотіла навіть підвестися, аби додати ваги своїм словам, та сили не вистачило, тож сердито скомандувала: — Допоможи мені підійнятися!

— Слухаю і корюся, моя розлючена принцесо, — усміхнувся Ейн і ніжними руками допоміг мені всістися на постелі. Сам же лишався сидіти у кріслі, що мене геть не влаштовувало.

Не міняючи тону я знову наказала:

— Пересядь до мене.

— Навіщо? — весело поцікавився мій принц.

— Хочу відлупцювати тебе за те, що не зізнавався!

— Хто не зізнавався? Я? — тепер обурювався вже мій коханий. Але слухняно переніс своє тіло на ліжко і захопив мене у свої обійми. — А хто, цікаво мені, пурхнув, мов сполоханий горобчик, варто було мені заїкнутися про зізнання?

— Я думала, що то Торстейн ховається за маскою Ворона! 

— Звідки такі висновки? — Ейн здивовано поглянув на мене.

— А звідти, що на маскараді він водив мене саме на ту лаву, яку обмилували ми з тобою. А що ще я про тебе-Ворона знала?

— Але ж я пропонував зізнатися ще у другу нашу зустріч! Ти ж сама не захотіла.

— Так, бо тоді довелося б зізнаватися, що ніяка я не компаньйонка. А що як ти виявився простолюдином? Як тоді бути?

Брінейн лише похитав головою і потім зазначив:

— Якби ти знала, який я був радий, коли зрозумів, що пташечка з саду та принцеса Сана — одна й та сама людина!

— А якби ти знав, як я переживала, коли думала, що мені подобаються двоє чоловіків і не знала між ким обрати. А особливо, коли познайомилася з Торстейном… До речі, про Торстейна. Чому? — поставила я питання, яке теж дуже мене бентежило.

— Це дуже давня історія. Ти добре почуваєшся, аби її вислухати?

— Так, якщо ти будеш обіймати мене.

— Ні за що не випущу зі своїх обіймів.

Зручніше вмостивши мене на своїх грудях принц із довгим зітханням розпочав:

— Про історію, коли предок Вальгарда та Торстейна мав супроводити нашу прабабцю до Вовчого краю, а натомість забрав до себе у Рисячі гори, ти чула? 

— Так, і на екскурсії, і коли вчора напали Вовки.

— От саме з неї все й почалося. Після одруження у Рисів почали народжуватися близнята. Декому, хто був невдоволений політикою, яку провадили правителі Лісового Котячого краю, це здалося знаком, що можна замінити одну династію на іншу, більш лояльну до підбурювачів. На щастя, герцоги мали стійке переконання у своїй вірності панівній родині, тож змовникам нічого не вдавалося впродовж багатьох поколінь. Аж поки на світ не з’явився скалічений, ображений, обділений магією Торстейн. І так сталося, що у гувернери до нього приставили якраз-таки шанувальника теорії зміни влади. Припущення впали на благодатний ґрунт, тож кузен зростав з упевненістю, що саме він вибраний бути придворним магом, а королем має стати Вальгард.

— І Гард підтримував таке його прагнення? — я була неприємно вражена.

— Ні! — поспішив заперечити Ейн. — Гард до останнього ні про що не підозрював. А зараз розкаюється у всіх гріхах, про які навіть не здогадувався, і збирається вирушити у добровільне вигнання, аби спокутувати провину, яку не заслужив. Стейн планував поставити брата перед фактом, коли сам розчистить йому шлях до влади.