Розділ 35. Зізнання

Прокинулася я знову на ліжку і знову у ненависній позі. Але цього разу шия не боліла, та й спина турбувала значно менше, з чого я зробила висновок, що мене підлікував хтось із магів. Вегард чи Брінейн. Якщо дізнаюся, що це зробив Ейн, то просто роздеру його на шматки. Тепер я маю право, адже я – наречена. Майбутня дружина. Розпливлася в усмішці й окинула поглядом шатро у пошуках свого майбутнього чоловіка. Той сидів коло столу, схилившись над якимись паперами. Якоїсь миті свічка моргнула, а мій погляд, затуманений спросоння, розплився, і я на мить побачила не Брінейна, а свого давнього знайомця – Ворона. Не втрималася і покликала:
- Вороне?
Ейн стрепенувся і підозріло подивився на мене:
- Як ти здогадалася?
- Твої обриси у непевному світлі свічки розпливлися, немов у тієї ілюзії, якою ти прикривав нас. Та й голос твій хрипкий згадався. Адже хрипкий насправді, а ти спеціально стишував його.
- Так, - відповів мені Брінейн своїм справжнім тембром, від якого у мене по спині виступали сироти. – Боявся, що тоді перелякаю всіх принцес до смерті.
Чоловік наблизився до мене і розташував своє крісло зовсім поряд. Але мені було цього мало, хотілося знову відчути тепло його тіла.
- Мене б не злякав, - зазначила цілком серйозно.
- Знаю, відважна компаньйонко, - усміхнувся він.
- Ти підглядав? Коли ти дізнався?
- Не підглядав, - похитав головою коханий (тепер я можу так його називати, не боятися зізнатися у цьому не лише собі, але й усьому світові). – Пам’ятаєш нашу зустріч у театрі? Тоді на мені була ілюзія зовсім іншого характеру, але тобі здалося, що то Ворон, бо саме таким ти мене й бачила. Після того вечора заклинання на мене вже не діяло.
- І ти продовжував водити мене за носа? – обурилася я. Хотіла навіть підвестися, аби додати ваги своїм словам, та сили не вистачило, тож сердито скомандувала: - Допоможи мені підійнятися!
- Слухаю і корюся, моя розлючена принцесо, - усміхнувся Ейн і ніжними руками допоміг мені всістися на постілі. Сам же лишався сидіти у кріслі, що мене геть не влаштовувало.
Не міняючи тону я знову наказала:
- Пересядь до мене.
- Навіщо? – весело поцікавився мій принц.
- Хочу відлупцювати тебе за те, що не зізнавався!
- Хто не зізнавався? Я? – тепер обурювався вже мій коханий. Але слухняно переніс своє тіло на ліжко і захопив мене у свої обійми. – А хто, цікаво мені, пурхнув, мов сполоханий горобчик, варто було мені заїкнутися про зізнання?
- Я думала, що то Торстейн ховається за маскою Ворона!
- Звідки такі висновки? – Ейн здивовано поглянув на мене.
- А звідти, що на маскараді він водив мене саме на ту лаву, яку обмилували ми з тобою. А що ще я про тебе-Ворона знала?
- Але ж я пропонував зізнатися ще у другу нашу зустріч! Ти ж сама не захотіла.
- Так, бо тоді довелося б зізнаватися, що ніяка я не компаньйонка. А якби ти виявився простолюдином? Як тоді бути?
Брінейн лише похитав головою і потім зазначив:
- Якби ти знала, який я був радий, коли зрозумів, що пташечка з саду та принцеса Сана – одна й та сама людина!
- А якби ти знав, як я переживала, коли думала, що мені подобаються двоє чоловіків і не знала між ким обрати. А особливо, коли познайомилася з Торстейном… До речі, про Торстейна. Чому? – поставила я питання, яке теж дуже мене бентежило.
- Це дуже давня історія. Ти добре почуваєшся, аби її вислухати?
- Так, якщо ти будеш обіймати мене.
- Ні за що не випущу зі своїх обіймів.
Зручніше вмостивши мене на своїх грудях принц із довгим зітханням розпочав:
- Про історію, коли предок Вальгарда та Торстейна мав супроводити нашу прабабцю до Вовчого краю, а натомість забрав до себе у Рисячі гори, ти чула?
- Так, і на екскурсії, і коли вчора напали Вовки.
- От саме з неї все й почалося. Після одруження у Рисів почали народжуватися близнята. Декому, хто був невдоволений політикою, яку провадили правителі Лісового Котячого краю, це здалося знаком, що можна замінити одну династію на іншу, більш лояльну до підбурювачів. На щастя, герцоги мали стійке переконання у своїй вірності панівній родині, тож змовникам нічого не вдавалося впродовж багатьох поколінь. Аж поки на світ не з’явився скалічений, ображений, обділений магією Торстейн. І так сталося, що у гувернери до нього приставили якраз-таки шанувальника теорії зміни влади. Припущення впали на благодатний ґрунт, тож кузен зростав з упевненістю, що саме він вибраний бути придворним магом, а королем має стати Вальгард.
- І Гард підтримував таке його прагнення? – я була неприємно вражена.
- Ні! – поспішив заперечити Ейн. – Гард до останнього ні про що не підозрював. А зараз кається у всіх гріхах, про які навіть не здогадувався, і збирається вирушити у добровільне вигнання, аби спокутувати провину, яку не заслужив. Стейн планував поставити брата перед фактом, коли сам розчистить йому шлях до влади.
- Але чому ти? Яким чином ти стоїш на шляху до влади?
- Я маю Іскру. Ось у чому причина.
- Але ж і Торстейн має. Хай і набагато меншу, за твою.
- А ось тут і криється причина. Якщо ти ще не зрозуміла, то Стейн же стояв і за першим замахом на мене.
Щось таке починало крутитися у мене в голові, та думка не встигла оформитися до того, як її озвучив мій принц.
- Це тоді, коли ви разом з ним постраждали у магічному джерелі?
- Так. Три роки тому.
- Але як ви там опинилися?
- Наскільки мені відомо, ти прочитала «Легенди й сказання Північного Полісся»?
Я кивнула, а сама аж дихання затаїла від страшної здогадки.
Яку Брінейн і підтвердив:
- І до способу передачі магічної іскри дійшла?
Відповісти мені заважала грудка в горлі, яка все збільшувалася, збільшувалася, заважаючи вдихнути. Аж поки з очей не бризнули сльози.
- Сано, ну що ти? Чому ти заплакала? – обійми стали ще міцнішими, якщо таке тільки можливо.
А я не могла припинити лити сльози, уявляючи який нестерпний біль зносив мій коханий.
- Невже це Стейн зробив з тобою таке? Хотів таким чином забрати магію?
- Так. Я думав ти давно здогадалася, що зі мною трапилося тоді, враховуючи, що ти знала характер моїх ушкоджень та місце, де мене знайшли.
- Я просто не могла пов’язати між собою це. В голові не вкладається, як можна зробити з живою людиною таке. Це ж саме тому ти не можеш ходити? Через ритуальний кинджал, що пробив твою спину?
- Так, всі мої ушкодження саме після того ритуалу.
- Але магія все ще з тобою. Що пішло не так? І як взагалі ти там опинився?
- Як ти можеш зрозуміти, від нещасного неповносправного кузена ніхто не очікує удару в спину. Та й родич же, як-не-як. Тому йому не склало проблем оглушити мене, обійшовши мої щити, бо ми разом вчилися їх ставити, а потім, непритомного, магічно осліпити та затягнути до джерела, вхід до якого я ж сам і відкрив. Не дивись на те, що він кульгає, сила у ньому прихована велика. А вже у джерелі він наніс мені всі ті рани, які й спричинили витік моєї магії. Але, як ти можеш зрозуміти, я не здався так просто, тож і на Стейнові теж були рани. Тому, коли я достатньо ослаб, а він занурився у джерело, замість того, щоб отримати мою Іскру, він втратив свою. Навіть знесилений після довгого перебування у магічному джерелі я виявився сильнішим за кузена. Саме його Іскра, ще не ушкоджена, і допомогла мені протриматися у джерелі допоки не прийшла допомога. Ті, хто нас порятував, вирішили, що Торстейн першим знайшов мене та взявся рятувати, але не маючи сил через каліцтво і сам постраждав, ми обидва були без свідомості у джерелі. А сам злочинець не зміг виконати задумане чи його злякав Стейн, тож він зник. Коли ми зі Стейном прийшли до тями та більш-менш опанували себе, то зрозуміли, що його магічна Іскра якимось чином передалася мені, а він залишився зовсім без магії. Це дуже вдарило по ньому, та ще й до вродженого каліцтва додалося спотворене магією обличчя. Ми домовилися мовчати про те, що трапилося з його Іскрою. Лиш тільки на всі запитання, чому він більше не використовує магію, Торстейн відповідав, що дуже злякався після перебування у джерелі, тож поки що не може опанувати себе. А я відчував провину, що, сам того не бажаючи, забрав ті крихти магії у брата. І свою тепер не міг опанувати, бо дві Іскри ніяк не знаходили спільного між собою. Як не дивно, але краще мені ставало саме коло джерела, там Іскри ніби вгамовувалися. Але опісля поводилися ще більш некеровано. І я три роки шукав шляхи, як опанувати свою магію. Саме тоді ми зрозуміли, що Стейнова кров так само відгукується на мої заклинання, як і моя власна. Ще тоді ж я дійшов висновку, що магічне джерело хоч і допомагає, та все ж і завдає шкоди, тож вирішив після тридцятиріччя покинути Лісовий Котячий край, аби повністю упокорити Іскри.
- Поїдемо до нас в Орлині землі, - вставила я. - У нас джерел немає.
- Так і зробимо, щойно одружимось, - без заперечень кивнув Ейн. – Та тільки ось в чому дивина. Стейнова Іскра після його невдалого нападу на тебе зовсім затихла та не дає про себе знати.
- Можливо вона повернулася до свого власника? – припустила я.
- Ні, він пустий, як і раніше. Повір мені, радість від повернення Іскри він би не зміг приховати. Але розберемося і з цим. А тепер до того, чому ж саме я. Бо, отримавши мою магію, він зміг би кинути виклик не лише Вегарду, але й усім іншим магам королівства, і таким чином здійснити переворот.
- Проте він не отримав, а навпаки втратив свою. Далі хотів помститися?
- Ну, і це також. Але ще й прибрати мене з арени, аби я не заважав. Наступним у його списку бажань був Вегард, саме на його магію тепер націлився кузен. Вбив би мене, а тоді взявся б за дядька. Але ти двічі ставала на заваді його планам.
- Двічі? Коли ж був другий раз?
- На тій сумнозвісній прогулянці. Пастка була заготована саме для мене.
Я лише похитала головою, дивуючись хитросплетінням долі. А потім запитала:
- Ви ж шукали злодія?
- Так, безперестанку. Та й подумати не могли, що він зачаївся у ближньому колі! Саме моє розслідування братик називав «надважливими магічними дослідами», від яких я все не міг відірватися, аби познайомитися з принцесами.
- Так-так, пригадую. Ти тоді ще пирхнув за ширмою.
- Ти чула? – здивувався Ейн.
- Чула, але подумала, що мені ввижається. І звідки ж ви про все дізналися тепер? Торстейн зізнався?
- Так. Зазнавши чергової невдачі він настільки розгубився, що виклав всі свої плани.
- Де він зараз?
- У підвалах палацу. Чекає на вирок.
- Що на нього очікує?
- За зраду – лише смерть. Але вирішувати батькові, адже це саме його прагнув скинути з трона Стейн. Хоча й не залишив би нікого з членів королівської родини живого.
Я замовкла і замислилася над долею Торстейна. Він видався мені доволі милим, хоч і трохи розпещеним Але яким ще має бути молодша, та ще й скалічена дитина в люблячій сім’ї? А його розмови про наречену, яку б він міг знайти в Орлиних землях? Я вже навіть стала перебирати наших придворних панянок у пошуках тієї, котра б погодилася вийти заміж за Стейна. Аж тут таке…
Тяжко зітхнула і раптом почула лопотіння крил. Підвела голову і з захватом побачила прямо перед собою ворона, який сидів на спинці Ейнового крісла. Птах схилив голову та пильно вдивлявся мені в обличчя. Потім, побачивши, що привернув мою увагу, змахнув крильми, відштовхнувся і скоріше перестрибнув, аніж перелетів, мені на коліна.
- Моя принцеса засумувала, - мовив магічний птах голосом Брінейна. – Не варто, з Вороном усе гаразд. Огорни його любов’ю і ласкою, і він забуде про всі свої біди.
Я усміхнулася його словам і повернулася до нареченого. Той теж відповів мені усмішкою. І зауважив:
- Розумний птах. Дослухайся.
- З радістю, коханий мій. Можна я його погладжу? – поцікавилася у Брінейна.
І зойкнула, бо відчула, як мене легенько клюнули у передпліччя, не боляче, проте несподівано.
- Питай у мене, принцесо, - прокаркав ворон.
- Чи можу я вас погладити, пане? – чомусь мені здалося, що я не можу ще звертатися до цього птаха на ти.
Чорний блискучий красень поважно схилив голову, даючи дозвіл. Я обережно торкнулася шовкових пір’їнок, провела рукою по спині. Потім ще раз, ще…
Аж раптом ворон замуркотів! Ну точно кіт!
Я з подивом поглянула на Ейна, аби точно впевнитися, що мені не ввижається. Принц правильно зрозумів моє здивування, бо пояснив:
- Ну в нього ж власник – Лісовий Кіт. Звісно що він теж мурчить від задоволення.
- Теж? – грайливо підняла брови. – І ти?
- Перевір.
І я взялася перевіряти. Та аж так, що й не побачила, як ворон на моїх колінах розтанув у повітрі.

А назавтра приїхав таточко. Аззам вилікував мені спину.
І завертілося…