Розділ 34. Жива

Я плавала у морі… ні, в океані болю, який хвилями накочувався, та не поспішав стікати назад. Навіть темрява не рятувала, але й не відпускала зі своїх міцних обіймів. Чому мені так боляче? Де я? Хто я? Жодної зв’язної думки, лише марево, у якому спалахують яскраві вогні одночасно зі спалахами болю та чується хрипке каркання ворона. Ворона? Звідки я знаю цього птаха? Звідки я знаю, що це птах? І що таке птах? Знову темрява. Знову спалахи. Знову біль. Коли це все скінчиться?

Та з кожним разом моє випливання до яви ставало все довшим, а думки збиралися докупи. Я вже пам’ятала, що я принцеса Орлиних земель, що я зараз на відборі наречених, що маю братиків, тож більше не повинна бути королевою. Згадала Ворона і його зв’язок з птахом. Згадала Ейна.

Ейн! У голову черговим болючим спалахом увірвалися спогади про останні події. Торстейн хотів вбити молодшого принца. Якраз після того, як вони разом здолали ворогів з Вовчого краю. Але я завадила йому. Завадила ж? Чи це не тому мені так погано? Все тіло палає у болючому вогні. Чи не все? Чим більше я опановувала себе, тим більше розуміла, що біль зосереджується на спині, поміж лопатками. Так, саме туди влучив удар. Я грудьми кинулася на беззахисну спину Брінейна, підставивши натомість свою. То чи лишилася я після всього цього жива?

Та невже мертві відчувають біль?

З цією думкою я розплющила очі. Не дуже то допомогло. Якщо до цього перед очима просто миготіли спалахи та мелькали тіні, то тепер мій зір зосередився на вогнику звичайної свічки, який, здавалося, миготів прямо перед очима. У свідомість увірвалися всі інші, окрім болю, відчуття: затекла шия, бо голова була чомусь повернута убік. На груди давила ніби каменюка, вона ж придавлювала руки, які зовсім не хотіли підійматися. І ноги теж. Я аж застогнала від розпачу.

Від столу, на якому й миготіла свічка, до мене тут же метнулася розмита фігура, яку я до того не помітила за сяйвом. Схилилася, турботливо прибрала волосся з обличчя — зір тут же прояснився, тепер за положенням предметів у шатрі (а ми точно були у шатрі!) я змогла зрозуміти, що лежу на животі, а голова моя повернута, аби я не задихнулася. Так само я змогла роздивитися і того, хто схилявся до мене і заглядав у вічі. Принц.

— Ваша Високосте? — з недовірою перепитала я.

Фігура пошепки зітхнула:

— Ні, Ліє. Ви сплутали.

Ну ось, а я так сподівалася…

— Я не принц Харальд. Я Брінейн. Можливо у світлі свічки ви не побачили моїх шрамів…

Брінейн! Свята Іскро! Та мені ж ніхто більше й не потрібен. Бачити, що він тут, зі мною, живий і неушкоджений!

Хотіла все це сказати йому, але з рота вирвався лише хрип, а горло тут же почало дерти. Ще й закашлялася на додачу.

— Мовчіть! — тут же пролунало над моєю головою. — Зараз принесу вам води. Стане легше.

Ейн знову метнувся до столу і повернувся назад уже разом із флягою. З якої й напоїв мене. Більше розлив насправді бо моя поза не дозволяла нормально напитися, але й тих крапель, що потрапили до рота, мені вистачило, аби змочити пересохле горло. І прояснити думки, першою з яких була: «А як Брінейн, ноги якого не працюють, зміг метнутися до столу і повернутися назад?»

Зараз він сидить, і здається, коли переміщувався шатром, не підіймався. То як? Невже?...

Думку додумувати не стала, аби не сполохати надію. Підняла голову якомога вище і побачила, що Брінейн і справді сидить у самохідному кріслі! І здається почувається у ньому комфортно.

— Ви все ж вирішили скористатися кріслом? — не втрималася від коментаря.

— Так, не зміг відмовити, коли так наполягають. А ви-таки впізнали мене? 

— Я одразу ж упізнала вас. Не сплутаю я вас з Харальдом.

— То чому ж обізвали Високістю?

— Певно ще не повністю прийшла до тями, Ейне.

Принц усміхнувся, почувши моє звертання, та ніяк не прокоментував. Натомість поцікавився іншим:

— Як ви себе почуваєте, Ліє?

— А як ви думаєте? — усміхнулася у відповідь, не бажаючи засмучувати принца.

— Я не думаю, я знаю, бо сам через це проходив. Ви ще добре тримаєтеся.

— Не плачу і не вимагаю вилікувати мене тої ж миті?

— В цілому так, — погодився Ейн. — Ми й так зробили все, що могли. Всі були виснажені після бою, на межі власних сил, тому змогли лише трохи підлікувати. Нещодавно Вегард приходив, аби ще трохи підлатати вас, та проте він відновився зовсім слабо. Я ж і досі маю лише крихти, надто вже виклався на полі бою, — пояснював Ейн, а його ніжна долоня погладжувала моє чоло та щоку, перебирала волосся.

— То чому ви не лежите поряд і не відновлюєтеся, а клопочете навколо мене? — обурилася я.

— А хто ж тоді подасть вам води?

— А хіба тут більше нікого нема?

— Ні, лише я. Мене, як самого нікчемного, залишили доглядати за пораненими. Точніше, за однією конкретною пораненою.

— Ви — не нікчемний. Я бачила вас на полі бою!

— На полі бою — так, а от прибирання після бою точно не моє, — розплився в усмішці маг.