Розділ 33. Бій

Мчали так, що довколишні пейзажі зливалися в один змазаний клубок, на розмови часу просто не було. Як і можливості, бо тільки вітер свистів у вухах. Хоча Брінейн ухитрявся якось відсилати та приймати магічні вісники, певно попереджав про небезпеку. Після чергової звістки мій супутник раптом притримав коня та зробив знак мені зробити те ж саме.

— Люба моя Ліє. Мені вкрай не хотілося б наражати вас на небезпеку, проте супроводити вас до безпечного палацу чи хоча б до околиць Маахесу я не маю ніякої можливості. Наші загони, на чолі з найсильнішими магами Лісового Котячого краю вже виступили назустріч ворогу. Вегард з ними. Як і батько. Харальд теж на шляху. Я маю прямувати туди. Але й вас відпустити саму я не можу, це надто небезпечно. Тому прошу вас поїхати разом зі мною назустріч нашим загонам, а вже там я знайду вам провожатого, який відведе вас у безпечне місце. Ви згодні?

Чи мала я право вередувати? Звісно ж ні! І хоч я трохи побоювалася того, що може трапитися на полі бою, та, проте чудово розуміла, що у компанії Брінейна та інших найсильніших магів мені навряд чи загрожуватиме небезпека. Тим паче, що чудово знала: маги не кидаються у гущину бою — там вони не корисніші за простого мечника. Ні, маги воюють на віддалі, аби бачити повну картину бою та втрутитися саме там, де необхідно, або ж попередити атаку ворожого мага.

Тому я впевнено кивнула та знову помчала слідом за Привидом у невідомість. Більше ми з принцом не розмовляли, думали кожен про своє. Я, наприклад, про те, що так і не дізналася, про що ж зі мною хотів поговорити принц. Оте його «А за моє?». Він власне серце мав на увазі? Чи щось інше? Ех, шкода, що я так цього і не дізнаюся.

Невдовзі ми побачили загони Лісового Котячого краю та з’єдналися з ними. Обмінявшись кількома фразами, чоловіки визначилися, що недоцільно буде розділяти загони, аби відправити мене до палацу, а тому мені довелося скакати разом з військом назустріч ворогу. Як не дивно, але страху не було, навпаки була впевненість, що все буде гаразд. А ще роздирало шалене бажання дізнатися, хто ж напав та що послужило цьому причиною.

На жаль Брінейн, щойно ми доєдналися до загону, поринув у бесіду з Фроудом та Вегардом, тож чіпати його, аби задовольнити власну цікавість, я не стала. Натомість роззирнулася у пошуках іншого можливого джерела інформації. І я його знайшла! Торстейн відставав всього на корпус від мого коня. Я притримала Буревія, аби порівнятися з братом герцога та звернутися до нього:

— Добрий день, лорде Торстейне.

— Не такий вже й добрий, Ваша Високосте, — хмуро озвався той. Та за мить крив усміхнувся: — Вибачте, нерви.

Я не образилася, бо сама хвилювалася та нервувала. Ще й від невідомості на додачу. Тому вирішила позбутися хоч однієї причини свого хвилювання.

— Лорде Торстейне, хоч ви поясніть мені, що відбувається.

— Відбувається вторгнення однієї країни до іншої.

— Хто ж вдерся? Вовчий край?

— Звідки ви знаєте?

— Ми з Брінейном бачили загони, на стягу яких майорів вовк. От я й подумала…

— Правильно подумали. Напали й справді вовки. Щойно ви рушили на полювання, як до палацу прийшла звістка про порушення державних кордонів, а слідом повідомлення уже від самих вовків про оголошення війни.

— І що ж послугувало причиною?

— Офіційно: Коти вигнали їхню принцесу з відбору, чим заподіяли смертельну образу як Її Високості, так і всій королівській родині.

— Але ж Єрмін нас покинула лише два дні тому. Як вони встигли зібрати і підготувати армію у такі короткі строки?

— Кажу ж, офіційно.

— А неофіційно?

— А неофіційно Вовчий край давно зазіхає на наші більш родючі, аніж у них, землі та розвинену промисловість. Та й причин вдосталь. Згадати лише мого пращура, який украв наречену у Вовка. Ви ж чули цю історію? Не могли не чути.

Я лише ствердно кивнула, а Торстейн продовжував:

— Вовки й так намагалися миром вирішити свої претензії, засилали Єрмін у гості, аби вона знайшла спільну мову з принцами. Та, ви ж самі могли спостерігати, це не та дівчина, яка може привабити адекватного чоловіка. Тому ніхто не звинувачував Альда та Ейна, коли вони відмовилися.

І тут я була згодна.

— Ми були готові до нападу, чекали його. Проте не думали, що Брінджар — король Вовчого краю — виявиться настільки нерозсудливим, що наважиться нападати, коли у нашому королівстві гостюють члени королівських сімей більш як половини королівств континенту. Станься так, що хтось постраждає — небу буде жарко від наслідків. Ось такі справи, Ваша Високосте.

— Дякую за інформацію!

За розмовою я не помітила, як наш загін розділився: воїни рушили далі в долину, а маги та король залишилися на згірку, з якого чудово оглядалися околиці та долина, що лежала біля підніжжя. Саме в цій долині й було вирішено дати бій загонам ворога. Я з подивом дізналася, що Вальгард очолює один із загонів, а тому зараз спускається разом зі своїми воїнами в долину, а от Торстейн залишився допомагати магам та їх помічникам, серед яких були і Стіг із Зігрідом. Хлопці саме зараз облаштовували майданчик, їх безпосередній керівник знову радився з Вегардом та королем. Скоро до них доєднався Харальд, та довго не пробув, лише уточнив деталі та стрімголов кинувся наздоганяти військо в долині.