Розділ 32. Полювання

Після сніданку на мене чекав неймовірний сюрприз. Коли я переодягнулася у костюм для верхової їзди, до мене підійшов Зейдан та повідомив, що саме йому доручено провести мене до внутрішнього двору, де й збиралися усі майбутні учасники полювання. Розгублено знизала плечима і рушила слідом за охоронцем.

Вийшли до заднього двору, де вже активно збиралася більша частина учасників майбутнього полювання. Компанія складалася велика: окрім принцес та їх провожатих отримати задоволення від прогулянки збиралася і велика кількість придворних дам і кавалерів. Усім хотілося відчути азарт від переслідування жертви. Хоч я й не розділяла загального захоплення — як вже зазначала, не любила полювання, проте теж була збудженою у передсмаку гарної кінної прогулянки.

Допоки я оглядалася, до мене наблизився Його Високість принц Харальд. Привітавшись, спадкоємець поцікавився:

— Полюбляєте полювання, Аліє?

— Ні, — дала чесну відповідь.

— Чому? Адже це так весело!

— Не бачу нічого веселого у вбивстві ні в чому не повинної тваринки лише задля розваги.

Було видно, як уся веселість сповзла з принца, коли він промовляв наступні свої слова:

— Так, розвага й справді буде, але ми не вбиваємо тварин даремно: усе це затіяно, аби поповнити запаси палацу для того, щоб прогодувати усіх наших гостей, яких наприкінці місяця приїде ще більше. Чому б не поєднати корисне з приємним?

Я знизала плечима:

— Можливо, ви праві. Проте я не буду брати у цьому участь. Вибачте.

— Точно, як наша мати, — стиха хмикнув Харальд, а потім вже вголос продовжив: — Це ваше право. Тоді бажаю вам отримати насолоду від швидкої їзди та приємної компанії.

Принц схилився у поклоні та відійшов до наступної принцеси, якій теж треба приділити увагу.

Щойно я залишилася на самоті, як до мене, ведучи в поводу Буревія, підійшов Зейдан. Я озирнулася, проте Гарда ніде поблизу не було і в дворі. Все той же Зейдан допоміг мені задертися не Буревія та з поклоном пішов геть, наостанок повідомивши:

— Ваш провожатий скоро приєднається до вас.

Звідки він знає? Ще й вигляд при цьому такий загадковий має. Ну що ж, почекаємо.

Раптом за спиною у мене пролунав найбажаніший сиплий голос:

— Добрий день, моя люба Ліє. Радий вас бачити!

Я аж підскочила від несподіванки. Повернулася і побачила, що молодший принц уже теж у сідлі та зібраний для полювання.

— Навзаєм, Ейне. Бачу, ви теж до нас приєднаєтеся? — як би не стримувалася, проте задоволена усмішка все ж розтягувала мої губи.

— Не тільки, — вуста Брінейна повторювали за моїми. — Сьогодні мені випала честь стати вашим провожатим, Ліє. Якщо ви, звісно ж не заперечуєте.

— Аніскільки! Я дуже рада провести час у вашій компанії, — аж так рада, що серце заходиться від швидкого биття, підстрибує до горла, заважаючи зробити вдих. Яка я щаслива знову бути поряд з принцом! Через приємне хвилювання ледве змогла з себе вичавити: — Але куди подівся Гард?

— Він має інше завдання, тому сьогодні пропустить цю розважальну прогулянку. Ваші зубочистки з вами? — змінив тему принц.

І запам’ятав же зневажливу назву, яку моїм кинджалам дали мої ж охоронці!

— Де ж їм ще бути? — з усмішкою відігнула край рукава, демонструючи руків’я. — Та я не збираюся використовувати їх для полювання. Та й взагалі воліла б прогулятися, замість того, аби переслідувати звіра.

— Он як? — здивовано протягнув Ейн.

— Ви засмутилися? Хотіли б взяти участь у ловах?

— Анітрохи. Мені байдуже, де проводити час. Аби разом з вами. 

Мені не почулося? Брінейн справді це сказав? Йому хочеться побути зі мною?

— Можемо прогулятися горами в іншій стороні, якщо ви не заперечуєте, — продовжував принц, навіть не підозрюючи про мої душевні метання. — Тим паче, що нам давно варто поговорити відверто.

Поговорити? Свята Іскра! Про що він хоче зі мною говорити? Про мою дурнувату витівку з кріслом? Так, я вже ладна визнати, що витівка й справді була дурнуватою! Чи, може, про нас? Раптом він хоче сказати, що між нами все скінчено? Але ж ми ще нічого й не починали, насправді. Чи починали?

Допоки я металася між здогадками, Брінейн щось мені сказав. Точно сказав, бо тепер вичікувально поглядав. Ой!

— Вибачте, Ейне. Я, певно прослухала ваше запитання.

Чоловік з ніжністю подивився на мене (так же не дивляться, коли хочуть кинути чи вилаяти, чи не так?) і повторив:

— Я запитував, чи не бажаєте ви вже зараз виїхати, раз ми не збираємося брати участі у полюванні. Немає сенсу гаяти час в очікуванні, поки всі зберуться.

На таку пропозицію я, звісно ж, погодилася, тож Бріней надіслав кудись магічного вісника, і ми неквапливо виїхали за головні ворота. Шлях наш пролягав через славнозвісний Королівський фонтан, проїжджаючи повз який я бездумно стишила хід, аби ще раз помилуватися вправністю, з якою було виготовлено статуї. Кожна риса обличчя зображених там людей була так майстерно продумана, що здавалося, це живі люди, лише пофарбовані у фарбу. Ось якась селянка радісно усміхається своїм дітлахам. Ось коваль, стиснувши зуби, підіймає великий молот, аби ним викувати переможний меч. Ось хлібороб, присівши, задумливо перевіряє прорість: кожна травинка була як справжня, війне вітер — і заколишеться! А ось нахмурені брови Брінейна Першого… Нахмурені? Що ж такого нам про них розповідав гід на першій екскурсії?