Ворон. До розділу 16

Перед сніданком Сана сказала, що я маю гарний вигляд. І, здавалося, саме це й мала на увазі! Не в змозі цілковито в це повірити, розгубив усі думки, тому почав безглузду розмову про Гарда, назвав кращого друга занудою. Неймовірно!
А потім принцеса пожалілася, що погано спала від холоду, а я зрозумів, що можу стати в пригоді. Звісно, я не ношу з собою такого роду артефакти постійно, проте сьогодні захопив, позаяк сподівався, що матиму нагоду вручити його Сані. Гард розповідав мені про слабке здоров’я принцеси, а мені дуже не хотілося, аби вона хворіла, тож, окрім зігрівального, артефакт мав ще й зміцнювальний ефект. І про всяк випадок, захисний.
Я чітко уловив оте її «від вас» - вона й справді була рада отримати від мене подарунок. А ще неприховано захоплювалася рівнем моєї сили. Знала б вона, якою ціною та мені дісталася…
Розмову не дали завершити решта принцес, а в мене в голові майнула думка, що я не проти так розпочинати кожен свій день. Може й на завтра попросити Гарда?... Ні, це буде дуже нахабно з мого боку.

Зустріч з Бояною пройшла на відмінно! Я вже очікував на неї у збройовій кімнаті, у самісінькому центрі, аби мати огляд усіх експонатів та розповісти про них принцесі Аноліса. Та дівчина вразила мене: не я, а вона розповідала такі подробиці про ту чи іншу зброю, що я відчув себе знову недбайливим учнем перед вимогливим учителем. Хоча в цілому ми обоє залишилися задоволеними, а я ще й від того, як відкрито, без збентеження дивилася на мене Бояна.
З Адаєз все пройшло не настільки гладко. Точніше, взагалі не впевнений, що пройшло. Дівчина висловила побажання зустрітися в саду. Ну що ж, обрав мальовничий куточок, тінистий, аби трохи згладити враження від моєї зовнішності, зайняв праву частину лави, щоб до принцеси бути повернутим лівим, менш ушкодженим боком. Принцеса прийшла, не дивлячись на мене привіталася, так само не дивлячись, опустилася на лаву. І завмерла. Поставив питання, здається про самопочуття. Але замість відповіді лише побачив, як розвиваються спідниці, допоки Адаєз тікає з саду.
Уже в кімнаті мене перехопив Гард, побачив мій зіпсований настрій і запропонував разом з принцесами подивитися прем’єру театральної вистави, зайняти королівську ложу, накласти на себе ілюзію…
Та чом би й ні?

Ілюзія на мені справді була. Але не та, яку я накладав для нас із пташкою, обопільна, а для всіх. Тобто хто б не зайшов до ложі, він би побачив перед собою розмитий силует, я ж усіх бачив чітко і без ілюзій. Тому коли вона увірвалася до ложі, то й справді побачила перед собою Ворона. Та от тільки я бачив її справжню. І радів, немов дитина, що ті жінки, які викликали почуття у моїй душі, виявилися однією й тією особою – відважною Орлицею. Не горобчиком. Отож, я вже тоді, в найпершу нашу зустріч, на підсвідомому рівні відчував, кого ж зустрів в саду, та тільки з назвою пташки схибив. А при зустрічі я не впізнав своєї пташечки, тому що спеціально, коли накладав заклинання, зробив так, щоб її аура не здалася мені знайомою, впізнати її я б міг, лише коли б надумав спеціально відстежити.
Сана ще щось брехала про свою принцесу, а я на радощах вже полоснув себе по долоні й заклинанням левітації підняв себе на ноги. Якби вона чітко мене бачила, то одразу б все зрозуміла, бо ногами я зачепився за крісло. Але ілюзія не давала роздивитися такі деталі. Тож для неї мої рухи видавалися кроками. То й на краще.
Протягнув руку, всадив поряд, якби моя воля, то й на руки б собі вмостив, але, по-перше, боявся наполохати, а по-друге, вимастити її вбрання у своїй крові, яка ще й досі стікала по моїй долоні на підлогу. По тій же причині не поставив ноги в нормальне положення, тож тепер вони вигнулися під неймовірним кутом та доставляли масу клопоту, бо відчував я кожну незручність, а от поворухнути ними не міг. Але то невелика плата за насолоду побути наодинці з пташкою. Тримати без остраху її за руку. Говорити з нею про поцілунки. Слідкувати за зміною виразу її обличчя.
Як вона насупилася, коли я пошкодував про поцілунок. Отож, він їй сподобався? Мені теж, пташечко!
Щаслива усмішка на її вустах при згадці про наступний, ледь не змусила мене вже зараз припасти до її принадних губ.
Аби трохи відвернутися, запитав її про враження про мене. Ну, тобто про принца Брінейна. І знову був не радий, що торкнувся цієї теми. Бо ті дифірамби, які співала пташечка про молодшого принца, аж ніяк не могли бути правдою! Не могла вона настільки мною захопитися. Назвати мужнім та поставити вище за брата! Ні за що не повірю, що її не бентежать ані мої шрами, ані неспроможність ходити.
Щось дуже довго ми сьогодні обговорюємо молодшого принца. Мене. Починаю відчувати ревнощі до самого себе.
Але пташечка вже щебече про майбутні змагання, про наші побачення в саду…
А вистава між тим добігла кінця. Лети, моя пташко!
Не можу так просто її відпустити, цілую, п’ю її, як солодку джерельну воду…