Ворон. До розділу 11

Ледь почув заповітне слово, як і сам не зрозумів, коли полоснув кинджалом по руці, аби кинути для своєї пташки заклинання левітації. Свята Іскорко, моє пташенятко виявилося зовсім легеньким, я б міг впоратися і без крові. Та що вже зроблено…
А дівчинка раптом злякалася, що тепер я дізнаюся де вона живе. Але ж я присягу давав. Допоки ти хочеш бути невпізнаною, я не переступлю свого присягання.
А пташечка раптом почала наполягати, аби самій забинтувати мою долоню. Злякаєшся, малесенька! А я так не хочу тебе лякати…
Не злякалася, ніжними рученятами, обома зразу, обхопила мою руку і так ласкаво стиснула, що я аж задихнувся від здивування. Боляче? Ні, пташечко, мені зовсім не боляче! Хіба що всередині натяглася якась струна і тепер нестерпно пульсує.
Захотілося повернути їй обійми, хоча б ось так, обхопивши її долоні. Тепер важко дихає вже вона. Подобається? Невже і я їй теж подобаюся?
Злякався тієї надії, що підняла голову в моїй душі, тож тендітні, але міцні долоньки, довелося випустити.
А потім розмова якось небезпечно близько підібралася до моєї особистості. Кажеш, принц Брінейн не став би спілкуватися з компаньйонкою? Але ж саме зараз він власною персоною ловить з твоїх вуст кожне слово, насміхається над собою, аби лиш тобі догодити. І ладен уже прямо зараз зняти ілюзію, зізнатися, забувши про свій вигляд чудовиська, сподіваючись, що маленька пташка не злякається великого пошматованого Ворона.
У пташки здорового глузду виявилося більше, аніж у мене, тому ілюзія досі на місці. Обговорюємо брата, потім столицю. І ось раптом я опиняюся у пастці – вона прохає просто зараз показати фонтан. А я не можу, фізично не можу провести її туди, на заклинання левітації туди й назад для себе у мене також не вистачить ані крові, ані сил…
Вибач мені, пташечко!
Не втримався, схопив за руку, пригорнув до себе холодне тільце. Знову забув, що моє пташенятко мерзне. Зігрівати вирішив не заклинанням, а своїми обіймами. А ще на думку прийшла квітка – клематис, така ж, на перший погляд, тендітна, але насправді гнучка і незламна, як і моя пташечка.
Квіткою догодив, а сам не стримався, нахилився нижче, ще, ще…
А вона раптом повернула свою голівоньку і сама торкнулася моїх губ! Відсторонилася, а потім, мов у вир, знову кинулася до мене. Хотів бути ніжним, та не стримався. Невже? Невже мене знову цілує жінка? Не міг в це повірити, знову й знову проникав у її податливі вуста…
Моє пташенятко злякалося. Відсторонилося, зробило кілька глибоких вдихів.
А потім пурхнуло геть!
Зажди! Куди ж ти?!
Ледве не забув розчистити їй шлях до стіни палацу.
Гілочка клематису так і залишилася на землі, куди її зронила птаха, коли тікала.