Ворон. До розділу 5

Принцеси почали з’їжджатися.
Для мене це означало, що відтепер вільно я зможу пересуватися лише у межах правого крила, де проживала королівська родина, та своєї вежі, в якій я проводив магічні досліди скільки себе пам’ятаю – спочатку під керівництвом Вегарда, а потім і самостійно.
Та ще саду, куди й тутешні мешканці рідко коли забрідають, обираючи для прогулянок парк перед палацом.
Ось і сьогодні вночі, як і кілька ночей до того, я попросив вірних помічників Стіга та Зігріда винести мене до саду на улюблену лавку. Взагалі-то улюбленою колись була альтанка, біля якої ця лавка й стояла, проте в альтанку паланкін не проходив, а змушувати хлопців заносити мене туди на руках я не збирався. Вони й так надто багато робили для мене.
Збирався вже надсилати магічного вісника, аби прийшли по мене, як раптом відчув у саду іншу, невідому мені людину. Хто ж це никає тут під покровом ночі? Зробив кілька пасів – і незнайомець пішов прямо до мене. Про всяк випадок заготовив атакувальне заклинання і затаївся. Подивимось…
Незнайомець виявився незнайомкою. Настороженою, навіть трохи переляканою. Брехні про коханця не повірив ні на мить, а от зізнання про виснажену компаньйонку вже було більше схожим на правду. Запропонував приєднатися до мене. Навіть ілюзію наклав, присягою підтвердив. Навіщо? Просто вже давно я не мав такого простого спілкування з особинами жіночої статі. Зараз усі жінки та дівчата або ж співчутливо зітхали довкола мене, або ж, що траплялося частіше, намагалися взагалі уникати спілкування зі мною. Цей же сполоханий горобчик нічого про мене не знав. І спілкування з нею було як ковток свіжого повітря. А коли горобчик обурився такому прізвиську, пір’їнки настовбурчив, я аж насмілився взяти її за руку. Це було дивовижно! Навіть ворона свого їй показав! І про нову зустріч просив. Ну чи не ідіот?