Розділ 26. Маскарад

Зробивши крок всередину, відчула, як мороз побіг під шкірою – увесь Великий зал був вкритий білим снігом! Та втім, Великого залу якраз-таки й не було. Роззирнувшись, під засніженими обрисами я все ж змогла упізнати уподобаний мною сад під вікнами моїх покоїв. Звісно ж ілюзія була дещо видозмінена, пристосована до простору, на який була накладена. Але й вистрижені безлисті кущі та дерева, і ковані лавки, що проглядали з-під снігу, і статуї – все це було точно скопійоване з королівського саду. Навіть альтанка, біля якої ми зустрічалися з Вороном, була майстерно передана як діорама на одній зі стін. А от лавка, де ми з незнайомцем провели стільки часу, була цілком реальною.
Чому мої думки знову повертаються до Ворона? Чи не тому, що Брінейн так холодно поставився до мене вчора? Ні, це точно не те, про що я маю зараз думати!
У залі було зовсім не холодно, проте оточення ілюзорного снігу викликало цілком реальний озноб по тілу. Я здригнулася і потяглася до кристала, подарованого Брінейном, аби зігрітися, проте вчасно згадала, що зняла його, бо він не пасував до мого відкритого вбрання. Тож рука просто впала…
Натомість я зачаровано прошепотіла:
- Невже у вас і справді так взимку?
- Вражає, чи не так?
- Лякає, - виправила я Гарда. – Але й заворожує. Що буде, якщо я доторкнуся до снігу?
- Спробуйте, - з хитрою усмішкою підштовхнув Вальгард.
Я зробила несміливий крок до гірки снігу – замету, здається, саме так вона називається. Схилилася та лише кінчиками пальців торкнулася до снігу. Холодно, проте зовсім не так страшно, як мені видавалося. І цікаво. Я не стрималася і занурила усю долоню у пухнастий, трохи вологий сніг. Відчуття змусили мене усміхатися. Треба ж! А я вважала, що сніг не може викликати приємних вражень.
- Довго руку не тримайте, - порадив Гард. – Хоч це й ілюзія, проте дуже правдива, тож замерзнути ви можете цілком реально.
Я тут же послухалася поради та витягла руку. Придивилася і помітила, що на ній лишилося кілька сніжинок – крихких, тендітних, з витонченим неповторним узором. І вони не танули, хоч долоня моя була теплою. Чому?
Поцікавилася у Гарда. Той пояснив:
- Певно тому, що хтось з наших магів захотів, аби ви змогли помилуватися.
Он як! І хто ж це міг бути?
Тільки тепер я звернула увагу, що в залі знаходилося дуже багато людей. Придворні, наші компаньйонки, провожаті – простір був в міру заповнений. Як же серед цього різноманіття знайти того, хто захотів показати мені красу снігу? І чи тільки мені, чи й усім охочим? Погляд одразу ж кинувся шукати саме того мага, якого я б хотіла побачити понад усе – Брінейна, проте його ніде не було. Тож він буде відсутнім на маскараді? Адже якби він збирався з’явитися, то прийшов би заздалегідь. Дуже прикро, що я не зможу його побачити.
Серед уже присутніх я помітила лише одного мага (хоча що я знаю?) – Вегарда, але придворний маг був цілковито зайнятий бесідою з якоюсь дамою, тож навряд чи взявся б контролювати танення снігу на моїй долоні.
А сніжинки тим часом станули, лишивши по собі манюсінькі крапельки води. Ніби сльозинки…
- Його Королівська Величність Фроуд! Її Королівська Величність Лінетта! Його Високість Харальд! Його Високість Брінейн!
Вигук герольда перервав мої думки. На підвищенні, яке до того було приховане за ілюзією, уже сиділи члени королівської родини. У центрі – король з королевою, а з боків – їхні сини, Харальд з боку батька, а Брінейн коло матері. Біля Ейна з іншого боку стояв ще один стілець, певно для того, хто захоче поспілкуватися з молодшим принцом протягом маскараду.
Вдоволена усмішка сама розповзлася по моєму обличчю – Брінейн все ж таки тут! Чоловік раптом безпомилково вихопив мене поглядом. На мить наші очі зустрілися, але принц швидко відвернувся, звернувся з реплікою до королеви. Його поведінка знову змусила моє серце стиснутися від гіркоти. Чому він відсторонюється від мене?
Свейн запросив усіх учасниць відбору до суміжної кімнати, аби підготуватися до конкурсного випробування. Там на нас уже очікував Вегард. Для того, щоб, коли ми одягнемо виготовлені власноруч маски, ілюзією підігнати наші сукні до гармонічного вигляду. Тож моя з рожевої стала сріблястою, а вишивка почорніла. Тепер вбрання, завдяки своїм кольорам, мало зухвалий вигляд, проте з маскою перегукувалося просто відмінно! Окинувши себе поглядом у дзеркалі, я помилувалася своїм виглядом і з жалем зауважила, що якщо моя сукня у рожевому тоні виглядала повністю завершеною композицією, то тепер, видозмінена, потребувала ще якихось доповнень – прикраса чи брошка, я не була впевненою. Але що вже тепер? Піду, як є, це ж усього на кілька хвилин.
Решта принцес теж хизувалися зміненими сукнями. І якщо у більшості все виглядало цілком пристойно та стримано, то у тих, хто нещодавно намагався набрати якнайбільше прикрас, маски мали смішний вигляд.
Здивувала Єрмін – її маска, попри значну кількість оздоблення, мала досить гармонійний вигляд! Як їй це вдалося?
А герольд уже оголошував про початок змагань.
Коли ми вийшли у зал, я раптом відчула, як на моїх руках матеріалізувалися високі, вище ліктя, рукавички. А ліф по лінії декольте прикрасили чорні пір’їнки, приховуючи значну частину відкритої шкіри. Чому так відбулося? Але придивившись до себе, мусила визнати, що так моє вбрання набуло завершеного вигляду. Тож дякую тобі, невідомий магу!
У залі перед королівською родиною з’явився широкий постамент, куди й піднялися усі принцеси. Покрутилися, немов на вітрині перед продажем та завмерли в очікуванні вердикту. Принци, кожен зі свого боку, схилилися до своїх батьків. Широка спина Вегарда, що став попереду, заступила огляд. Тож нам було вкрай важко зрозуміти, що ж відбувається. Добре, хоч радилися вони недовго – пройшло хіба що три хвилини, як розпорядник Свейн вийшов на середину постаменту:
- Шановні присутні! Радий оголосити вам підсумки конкурсу масок! Але перед тим почну з дискваліфікації. Не змогли впоратися із завданням Єрмін із Вовчого краю та Веселина із Клану Саламандри. Обидві принцеси не використали усіх обраних прикрас для оздоблення своєї маски.
- Ідіотське завдання, - пирхнула Єрмін, проте на її зауваження ніхто не звернув уваги.
Свейн продовжував:
- Решту принцес я вітаю з успіхом. І хочу назвати тих, чия творчість припала до душі принцу Харальду та його родині. Отож це… - тривала пауза. – Соллі з Барсового високогір’я, Нацумі з острова Мурени, Бояна з Клану Аноліса та Алія-Ахсана з Орлиних земель. Щиро вітаю вас!
Нарешті ми змогли зійти з постаменту та поринути у справжні веселощі маскараду.
Щойно опинилися посеред залу, як до мене підійшла Бояна:
- Ваша Високосте, прийміть мої найщиріші привітання з поповненням у вашій сім’ї.
- Дякую, - я щиро усміхнулася. – Я обов’язково передам ваші привітання і моїм батькам.
Відповісти Бояні не дала Соллі, яка втрутилася у нашу розмову:
- О, хотіла бути першою, та бачу, спізнилася. Але все одно приєднуюся до привітань стосовно народження ваших братиків. Це справді знаменна подія як для вашого королівства, так і для всього континенту.
Допоки Соллі щебетала, Бояна відійшла в сторону, тож тепер ми залишилися самі, і фаворитка відбору понизила голос:
- Отже, тепер ви не зв’язані зобов'язаннями перед власним троном, - у жартівливій манері зауважила дівчина. – Чи варто мені остерігатися, що ви наміритеся навсправжки скласти мені конкуренцію?
- Звісно ж що програвати я не маю наміру, проте моє серце належить іншому, тож на принца Харальда я не претендую, - щиро відповіла я.
Соллі не менш щиро усміхнулася:
- Не тримайте на мене зла, я просто не могла не запитати.
- Я все чудово розумію, - усміхнулася у відповідь. – Дякую за відвертість, я дуже її ціную.
Мені й справді імпонувало таке відкрите ставлення принцеси Барсів. Вона не стала висувати припущення, не кинулася з’ясовувати важливу інформацію у мене за спиною, а прямо підійшла і запитала. Така прямолінійність можливо й не дуже цінується серед придворних інтриганів, проте особисто для принца Харальда була б важливою. Дурнем буде спадкоємець, якщо не обере саме Соллі собі за дружину.
А тим часом розпочалися танці. Перший, як і на балу, я танцювала з Вальгардом, далі партнери змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. За різноманіттям ледь не пропустила момент, коли переді мною схилився принц Харальд. На обличчі чоловіка, як і на решті присутніх, була маска, проте вона аж ніяк не могла увести мене в оману стосовно того, хто переді мною. Присіла у реверансі, приймаючи запрошення і подала принцові руку. Ми зупинилися на середині зали в очікуванні, коли музиканти заграють мелодію, і спадкоємець мовив:
- Знаю, що безнадійно спізнився з привітаннями, проте змовчати просто не можу. Тож нехай доля буде прихильною до новонароджених принців Орлиних земель.
- Вдячна вам за добрі слова.
Музиканти зрештою заграли, і перші ж фігури танцю змусили нас з принцом розійтися у різні боки. Коли я знову опинилася у його обіймах, продовжувати тему моїх братиків Харальд не став. Натомість поцікавився іншим:
- Чи сподобалося вам оздоблення зали?
- О, так! Здається, ніби у казку потрапила!
- І сніг уже не так лякає? – з усмішкою уточнив принц.
Я ж не втрималася від сміху:
- Не сніг мене лякав – його я ніколи не бачила. А ось холод як і раніше не приносить мені жодного задоволення.
Харальд підтримав мене й теж засміявся. А я раптом шкірою відчула, що хтось не зводить з мене очей. Озирнулася по залі та наткнулася на потемнілий, пекучий погляд Брінейна. Що він виражає? Ех, знати б! Мій партнер по танцю прослідкував за моїм поглядом і поцікавився:
- Ви, здається, поладили з моїм братом?
- Так, - не стала кривити душею я. – Ми й справді знайшли спільну мову.
Або мені так видавалося…
- Тоді може після танцю підійдемо до нього разом, аби ви могли привітатися?
Я б дуже-дуже цього хотіла. Та чи хоче цього ж Брінейн? Мені здавалося, якби хотів, то вже б давно… А хоча що б він міг зробити? Сам підійти до мене він не в змозі. Стіга я поблизу теж не бачила. Гард? Але чи доречно буде просити друга привести принцесу? Сумніваюся. А от якщо я підійду до молодшого принца разом з його братом, це буде виглядати цілком пристойно. І не видаватиметься, що я сама набилася. Тому я вчепилася у таку можливість обома руками:
- Я з радістю поспілкуюся з вашим братом.
Тож по закінченню танцю я під руку з Харальдом рушила до того місця, де сидів Брінейн у компанії королеви. Таке товариство видавалося доволі бентежним, проте я б не була собою, якби швидко не опанувала себе.
- Доброго вечора, Ваша Величносте, - я присіла перед королевою у реверансі. – Доброго вечора, … - і осіклася. Чи доречно буде називати молодшого принца на ім’я у присутності королеви та принца? Все ж не наважилася: - …Ваша Високосте.
І, мабуть, не вгадала, бачачи як гримаса на мить скривила обличчя молодшого принца.
- Люба моя, дуже рада тебе тут бачити, - аж надто захоплено, аби ця емоція була щирою, вигукнула Лінетта. – Але на жаль, часу поспілкуватися з тобою зовсім не маю - треба поспішати, аби проконтролювати організаторів. Але маю надію, що мої хлопчики не дадуть вам засумувати.
І порхнула, немов метелик, у невідомому напрямку. Слідом за нею відкланявся і Харальд:
- З радістю б перевів поряд з вами дух, та сьогодні я маю перетанцювати чи не з половиною жіночого населення Лісового Котячого краю. Ніколи сидіти. А все це через тебе, - жартівливо дорікнув принц братові. – Сидиш тут в оточенні прекрасних дам та з прохолодними напоями й насолоджуєшся життям! А мені віддувайся за двох!
- Іди вже, балаболе! – пирхнув Ейн і змахнув рукою, ніби відганяв набридливу комашку.
Щойно Харальд зник у натовпі, як я поспішила виправити свою помилку:
- Доброго вечора, Ейне. Не наважилася називати вас на ім’я у присутності Її Величності. Рада нашій зустрічі.
- Доброго вечора, Ліє, - лівий куточок Брінейнового рота поповз угору, навколо очей утворилися зморшки, видаючи його веселий настрій. – Чи не бажаєте ви скласти мені компанію на цей танець і перепочити, - він кивнув на сидіння поруч себе, яке, як я й припускала, було поставлене навмисно для співбесідників принца.
- З радістю, - погодилася і посіла запропонований стілець. Брінейн, який до цього спілкувався з королевою і був повернутий у її бік, тепер опинився до мене майже спиною. Не встигла я й руху зробити, як чоловік сперся обома руками у підлокітники свого крісла та трохи піднявся, аби пересунутися. Опустився, руками переставив ноги, що підігнулися. Підняв погляд і помітив мою увагу, бо поспішив перепросити:
- Вибачте за непривабливе видовище.
- Я зовсім не вважаю ані вас, ані те, що вас стосується, непривабливим. Все добре, можете не перейматися.
Я продовжила безсоромно роздивлятися принца. На ньому теж красувалася маска, невелика і найзвичайнісінька, яка не змогла б увести в оману нікого. Сьогодні для виходу на люди Брінейн обрав темно синій камзол знову ж з високим коміром (певно, у нього весь одяг такий), з яким виграшно гармоніювала білосніжна сорочка. На контрасті з Харальдом, якого знову обрядили у яскраві кольори, саме Ейн видавався старшим та зрілішим. І вкрай привабливим, тут я не покривила душею.
- Дякую, - якось придушено відповів принц. А потім відкашлявся і з усмішкою зауважив: - Боюся видатися неоригінальним, та все ж вітаю вас з народженням братиків. Здається, ваша мрія здійснилася.
- Так, і це ще й досі не вкладається у мене в голові.
- Не бажаєте позмагатися за наш трон? – тон в Ейна був жартівливим, то ось тільки очі споглядали з усією серйозністю.
- З одного ярма в інше? Ну дякую, не думала, що настільки вам неприємна, аби ви бажали мені такого!
Я, звісно ж пожартувала, та Брінейн з усією серйозністю заперечив:
- У жодному разі! Як ви могли таке припустити? Я бажаю вам лише добра, Ліє. І Харальд дуже прихильно до вас ставиться.
Знову Харальд. У нього є ще одинадцять принцес для вибору. Я – не та, хто йому потрібна. Чи то він – не той, хто потрібен мені? Бо той сидить зараз поряд і вдає дурня.
- А ви? – вирішила все ж змусити його сказати правду про своє ставлення до мене.
- Що – я?
- Як до мене ставитеся ви?
Відповіді я так і не почула, бо нас вкрай безцеремонно перервав Вальгард.
- Вибачте, що перебиваю, але я б дуже хотів викрасти Лію та познайомити її де з ким, допоки він не втік, як завжди.
- Звісно, йдіть. Ми можемо завершити нашу розмову пізніше.
Ось так, не питаючи моєї думки, за мене все вирішили чоловіки. Гррр, ненавиджу!