Розділ 25. Гарні новини та дивні завдання

На сніданку нас попередили про вечірній захід: на нас очікував маскарад! Розпорядник Свейн та принц Харальд захоплено розповідали нам про заплановані веселощі, попередили, що сукні для маскараду для нас уже готові, та що ми будемо у захваті від вбрання та образу, який для кожної з нас, поспостерігавши за нами, створили кращі майстрині королівства Лісових Котів. Ну, сподіваюся, що це буде не так, як із вбраннями для першого балу.
Захоплені новою інформацією, ми приступили до сніданку. Так зацікавилися, що й не згадали, що сьогодні у нас ще має бути конкурсне змагання. Про нього усі геть забули. Принц Харальд розважав нас бесідою та нишком підсміювався над запалом, який охопив усіх без винятку принцес.
Брінейна сьогодні на сніданку не було. І я не впевнена була стосовно своїх відчуттів щодо цього. Чи то радість, що ще деякий час не доведеться дивитися йому у вічі. Чи то смуток, що наші стосунки зійшли нанівець.
Проте мої переживання скоро розвіялися через інші, більш важливі новини. Після сніданку Гард повів мене не до покоїв, а в інший бік. Скоро ми опинилися в кімнаті для переговорів.
- Його Величність, король Аласкар бажав би з вами поговорити.
Щось точно трапилося, бо ми зовсім недавно говорили з татком, він запевняв, що вдома все гаразд, лише мама відпочивала, тож він не став її будити. Ми домовилися зв’язатися за кілька днів, тож якщо він сам просить про розмову… Тривога запанувала в моєму серці. Я вже більше не слухала Вальгарда, навіть не подивилася, вийшов він, чи лишився в кімнаті. Кинулася до кристала.
Переді мною постало усміхнене обличчя татуся, тож неспокій відступив, вступив місце цікавості.
- Привіт, донечко! Як ти?
- Було краще, допоки ти не викликав мене на розмову і не змусив хвилюватися. Що трапилося? І де мама?
- Ось тому я й попрохав, щоб ти вийшла на зв’язок.
- Та що ж таке там у вас відбулося? – хвилювання знову підняло голову.
- А ти ще не здогадалася? – пирхнув король Орлиних земель. А потім я побачила, як він мовчки підхопив кристал зв’язку та пішов до власної спальні. Та що ж таке?! На всі мої спроби щось визнати, татко лише загадково усміхався, проте не випустив і пари з вуст. І тільки коли він переступив поріг кімнати, а я почула дитячий крик, то все зрозуміла.
- Мама народила?! – вигукнула у захваті.
Татко розплився у задоволеній усмішці:
- Так, люба моя, вчора ближче до вечора.
Я завищала від радості – поведінка, точно не достойна принцеси.
- Кого? Скажи мені, кого вона народила? Скажи, що це хлопчик!
Татко, інтриган, витримав довгу паузу, змусивши мене понервувати, і лише потім підтвердив:
- Так це хлопчик.
А потім зрештою присів на край ліжка, так, щоб і мама змогла відбитися у кристалі зв’язку. Я так пильно вдивлялася в її змучене, змарніле, але таке щасливе й усміхнене обличчя, що й не одразу помітила, що вона тримає в руках… два згортки!
- Близнята?! – вигукнула, мабуть, ще голосніше, аніж до того.
- Так, - відповів татусь. – Тож познайомся зі своїми братиками Айратом та Ансаром.
- Дивовижний та попутник, - згадала я значення цих імен. – Ансар – маг?
- Так, донечко, ти все правильно зрозуміла, - усміхнулася матуся.
- Як вони? Як ти почуваєшся, адже для пологів ще зарано, чи не так?
- З нами все добре, хоч дійсно я не змогла доносити моїх хлопчиків. Але їх і мене за наполяганням твого таточка, - і саркастичний погляд у бік короля, - оглянули чи не десяток лікарів і всі підтвердили, що і я, і діти здорові. Айрат з Ансаром повні сил, а я зовсім скоро теж відновлюся.
- Свята Іскра! Яке щастя!
- Так, люба, - слово взяв татко. – Тож тепер ти вільна від будь-яких зобов’язань перед Орлиними землями та можеш навсправжки взяти участь у відборі та позмагатися за руку та серце принца.
- А чи не навпаки це має бути? – пирхнула я, та мене вже ніхто не слухав.
Татко мовив:
- Біжи, готуйся до наступного конкурсу. Ти, кажуть, посідаєш одне з перших місць у цьому відборі. Так тримати!
І звідки він тільки знає?!
Коли ми розірвали зв’язок, я помітила, що делікатний Гард залишив мене на самоті в кімнаті та очікує за дверима. Хоча я дуже сумніваюся, що він не чув, як верещала у кімнаті.
- Гарні новини? – поцікавився він, коли я з широкою усмішкою вийшла до коридору.
А я, забувши про всі норми та пристойність, з радісним писком кинулася провожатому на шию – хотілося обіймати увесь світ!
- Так, новини просто неймовірні!
- Вітаю вас з поповненням у сім’ї. Бажаю вашим братикам, аби вони мали міцне здоров’я, а королю з королевою наснаги та терпіння у вихованні малолітніх принців.
- То ви вже знаєте?! – здивувалася я, випускаючи нарешті шию герцога з міцного захвату.
- Ви так кричали від захоплення, що важко було не дізнатися.
Щоки залило рум’янцем від сорому за свою нестриману поведінку, проте Гард м’яко зазначив:
- Не переймайтеся, будь-хто б у вашій ситуації втратив контроль над почуттями. Це й справді неймовірна новина. Не лише для ваших земель, але й для усього континенту. Тож не дивуйтеся, що на змаганні та маскараді вас не буде вітати хіба що ледачий. Новини швидко розходяться.
Так, Гард, як і завжди, цілком правий. Щось іще важливе було у його словах.
Змагання! Точно, нам же так і не сказали, що на нас чекає, а ми, безмозкі курки, за маскарадом забули про все.
- Коли й де буде проводитися наступний етап змагань?
- За годину до обіду я зайду за вами, - дав туманну відповідь Вальгард і супроводив мене до моїх покоїв.
А там ми верещали вже разом із Зорією, бо подруга переживала за матусю не менше за мене і тепер була не менш щаслива. Коли вдалося трохи вгамувати наш захват розмова знову скотилася до відбору.
- Тож тепер ти не маєш жодних привілеїв і можеш з повним правом стати нареченою, а потім і дружиною принца Харальда, - зауважила компаньйонка, допомагаючи мені переодягнутися до обіду.
Дні тепер ставали все теплішими (хоча вночі досі подихав холодний вітер), тож я мала змогу покрасуватися у привезених з дому легких, вишуканих сукнях. Сьогодні ми зупинилися на персиковій, ніжній та невагомій, яка виграшно підкреслювала усі принади моєї фігури.
- Привілеїв-то я й справді не маю, хвала Святій Іскрі, проте і бажання такого теж не виникло, - зауважила я. – Принц Харальд мене зовсім не приваблює.
- А принц Брінейн?
- Зоріє, - застогнала я. – Не ятри мені рани!
Компаньйонка лише усміхнулася та ще раз запевнила, що все ще владнається. А потім раптом поцікавилася:
- Скажи, Ліє, а тебе зовсім не бентежить те, що принц Брінейн має стільки шрамів та не може ходити?
Дівчина якраз займалася моєю зачіскою, тому відповідала я, дивлячись у дзеркало:
- Бентежить, але не в тому сенсі, який ти припускаєш. Мені стає важко дихати, коли я задумуюся, скільки болю він переніс, отримуючи ці свої шрами. Хочеться зробити усе можливе, аби він забув про всі свої негаразди. А ще хочеться, аби у нього була можливість самому пересуватися. Хоч як-небудь. Знаєш, я навіть до Закарії звернулася. Зо дня на день має прибути його помічник та привезти самохідне крісло!
Зорія у відбитті лише похитала головою. А потім уточнила:
- Ти вже говорила принцові про свою ініціативу?
- Гард говорив, та Ейн відмовився, бо не розуміє усіх переваг. Адже герцог бачив не таке крісло, яке б я хотіла запропонувати принцові.
- Тобто ти, знаючи, що принц не бажає користуватися таким кріслом, все одно замовила його? Чи не вважаєш ти, що твоя поведінка дещо недоречна?
- Але ж самохідне крісло стане для нього гарною запомогою!
- Чи ти забула, чи ти й взагалі не знала, але чоловіки вкрай негативно ставляться до всього того, до чого додумалися не самі.
Я вперто хитнула головою:
- От нехай спробує, а вже потім відмовляється!

Для наступного змагання нас зібрали у просторій кімнаті, призначення якої було важко відгадати, бо з оздоблення у ній лишилися тільки картини на стінах. Решту простору займали столи, розставлені попід стінами. І чого тільки не було на тих столах! Пір’їнки, намистинки, ґудзики, клаптики різнобарвних тканин, стрічки, штучні квіти та метелики – безліч найрізноманітніших дрібничок, що привертали увагу своїм різноманіттям. Але до чого все це?
Розпорядник Свейн, який і привів нас сюди, взявся до слова:
- Любі мої Високості! Я просто певен, що вашу увагу уже привернули ті принади, які розкладені на столах. Тож прошу! – він махнув рукою. – Пройдіться вздовж цих імпровізованих прилавків та оберіть для себе ті речі, які впадуть вам в око чи просто видадуться вам вартими уваги. Ви можете не обмежувати себе ані у кількості предметів, ані у їх різноманітності.
- Тобто можна хоч увесь стіл змести? – пирхнула Бояна.
- Якщо на те буде ваша ласка, – шанобливо вклонився Свейн. І ще раз припросив нас до вибору.
Дивне завдання, за ним точно криється якась каверза. Як би здогадатися, яка саме?
Повільно рушила вздовж ряду, роздивлялася. Увагу привернули тендітні завитки розміром з дитячу долоньку, виготовлені з паперу та покриті сріблястою фарбою. Рука сама потягнулася за ними, схопила пару штук. Ну що ж, йдемо далі. Тканини та стрічки усіх можливих відтінків лишили мене байдужою. Як і ґудзики та брошки. А от невеличкі перламутрові та сріблясті пір’їнки просто притягували погляд. Тому взяла і їх, але вже значно більше за два. Рушила далі, милувалася різноманіттям та різнобарв’ям, проте більше нічого не впало в око, тому я просто неквапливо прогулювалася рядами. Коли зробила вже друге коло, підняла погляд на решту учасниць дивного змагання. Дехто, такі як Веселина чи Крижена, уже нахапали стільки дрібничок, що просто не могли втримати їх у руках. Інші підійшли до відбору більш обдумано. Але попри те теж взяли значно більше речей, аніж мала я у своєму розпорядженні. Лише Бояна задумливо крутила у своїх руках моток багряного мережива. Хм. Може варто придивитися до представленого різноманіття ще раз?
Але намір свій здійснити я все ж не встигла – розпорядник кілька разів плеснув у долоні та виголосив:
- Прошу завершити ваш вибір та вийти на центр кімнати.
Принцеси заметушилися, хапаючи принади уже без розбору. Я, піддаючись загальному настрою теж потяглася та, майже не дивлячись, прихопила прозорий мішечок. І лише вийшовши на середину, роздивилася, що ж саме я схопила. То були яскраві напівпрозорі різнобарвні камінці, що нагадували дорогоцінні (а може ними й були) і переливалися на сонці. Ну що ж, не надто поганий вибір. Та тільки що ж далі?
Свейн пояснив:
- Усі обрані вами речі записані магічно, - він підняв на долоні кристал запису, - тож щось додати або вилучити ви вже не зможете. А тепер звернемося до суті змагання, - продовжив чоловік, ховаючи кристал, а натомість беручи згорток, який до того, ніким не помічений, точно прикритий магією, лежав на краю одного зі столів.
Розпорядник розгорнув згорток і продемонстрував його вміст – дванадцять абсолютно однакових маскарадних масок, а точніше – заготівель для них.
Я, як і більшість принцес, вже почала здогадуватися, і Свейн поспішив виправдати наші здогадки:
- Зараз ви візьмете собі основу для маски. Вашим завданням буде, використавши обрані вами прикраси, виготовити собі маску для маскараду.
- Усі? – сердито поцікавилася Єрмін. – Їх надто багато!
- Але ж у вас був час обрати. Ви могли б облишити те, що вам заважало, - примирливим тоном відгукнувся розпорядник. – А якщо ви повважали, що все обране вам вкрай необхідне, то тепер маєте можливість використати це для оздоблення маски. Але хочу ще раз наголосити: ані вилучати, ані додавати щось своє вам не дозволяється.
Ствердно кивнула разом з усіма і ще раз обвела поглядом товаришок по нещастю. Ті, хто захопив надто багато дрібничок, тепер скрушно хитали головою, мали замислений вигляд, певно вже впадали в роздуми, як же впоратися із завданням. От до чого призводить жадібність! Але й скромність у виборі теж до добра не доводить: Бояна теж виглядала задумливою. Та то й не дивно, що зробиш з одним лише мереживом? Я теж, дізнавшись про суть змагання, пожалкувала, що не прихопила собі ще декілька дрібничок.
Та що вже шкодувати!
Маска, яку мені, як і решті учасниць, вручив Свейн, була класичної форми та обтягнута чорним шовком. І якщо ті принцеси, які обрали клаптики тканини, могли змінити колір своєї, то мені довелося задовольнитися чорним фоном. А от обіграти його я могла як завгодно, зважаючи навіть на той небагатий набір, що я тримала в руках. Власне, образ уже почав вимальовуватися у моїй уяві, коли я поверталася до своїх покоїв.
А там, покладаючись ще й на смак Зорії, ми приступили до виготовлення маски. Пір’їнок, що я прихопила, виявилося вісім – три сріблясті та п’ять перламутрових, серед яких було дві доволі великих, а три дрібних, таких як і сріблясті. Розташувати мій вибір симетрично з обох сторін маски не видавалося можливим у жодній комбінації, тому ми зробили інший вибір. Три маленькі перламутрові пір’їнки, одну накладаючи на одну, розмістили по зовнішньому нижньому лівому краю маски, а дві великих та три сріблястих поверх них – у верхньому правому куточку над прорізом для ока. Сріблясті завитки розмістилися на вилицях, спускаючись на щоки та виходячи за межі маски. Ну а камінці, немов веснянки, яких я ніколи не мала, але завжди хотіла, розсипалися по щоках та пір’їнках. Можливо сріблясто чорний дизайн і не пасував до мого чорного волосся та смаглявої шкіри, проте я залишилася задоволеною отриманим результатом.
Допоки ми возилися з маскою, Зорія мовчала, видавала лише репліки, що стосувалися безпосередньо виготовлення. Проте по завершенні, коли ми розмістилися у вітальні попити чаю, в очікуванні, коли принесуть маскарадну сукню, компаньйонка все ж не стрималася:
- Від Брінейна жодних звісток?
Я лише скрушно похитала головою – ні, принц мовчав. Якоїсь миті я навіть у Гарда хотіла поцікавитися, проте стримала своє поривання, вчасно подумавши, який вигляд матиме моя поведінка збоку.
- Як вважаєш, молодший принц буде присутнім на маскараді? – поцікавилася Зорія.
- Має бути, - плекаючи надію, відповіла я.
- Але ж він не зможе танцювати.
- То й що? Можна ж і просто поспілкуватися, перевести дух, не обов’язково увесь вечір танцювати, не присідаючи.
- Збираєшся переводити дух побіля принца?
- Не знаю, усе залежатиме від нього.
Розмову нашу перервали слуги, які доставили вбрання для маскараду. То була чарівна сукня кольору кришталевої троянди, розшита по подолу, що плавно розширювався від талії донизу, утворюючи гармонійні складки, ледь помітною вишивкою кольору рожевого кристала. Ліф сукні мав глибокий, аж до сонячного сплетіння, трикутний виріз, який не передбачував корсету, бо кісточки для підтримки були вшиті просто в тканину сукні, спина теж була відкритою, а лямки, обрамлені мереживними квітами, розташовувалися трохи вище ліктя, проте рухів зовсім не сковували – знову без магії не обійшлося! Ліф сукні також був прикрашений подібною до подолу вишивкою, але якщо на подолі, як і на лямках, були зображені квіти, то по ліфу плелися просто завитки. Такими ж завитками та квітами була прикрашена й тілесного кольору маска, теж певно магічно зачарована, тому що коли опинялася на обличчі, то повністю зливалася зі шкірою, створюючи враження, що узори розкинулися прямо по моїй шкірі.
Звісно ж та маска, яку виготовили ми із Зорією ні в яке порівняння не йшла з цим витвором кравецького мистецтва. Та й не пасувала вона до моєї дивовижної сукні.
Проте Гард пояснив, що створені маски ми продемонструємо на початку маскараду, а далі одягнемо ті, що пасують до наших суконь, тож я перестала перейматися невідповідністю вбрання.
Аж ось і Великий зал.