Розділ 21. Ранок з Брінейном

Ми з молодшим принцом домовилися зустрітися ще до схід сонця коло конюшні. Хоч як я не опиралася, але Ейн настояв, що по мене до покоїв прийде хтось з його помічників і проведе мене таємними коридорами, аби я не потрапила нікому на очі. Зорії я нічого не сказала про заплановану витівку, та й подробиць зустрічі у бібліотеці видавати не стала, тож подруга з ображеним виглядом пішла спати. А мені це й було на руку, бо мій збуджений вигляд — посмак від поцілунків та очікування завтрашньої прогулянки — точно б видали мене з головою. А якби компаньйонка дізналася про вранішню вилазку, я б нікуди не пішла.

«Це нерозсудливо! Подумай про свою репутацію!» — так і уявляла я її настанови. І усміхалася, немов божевільна, коли навшпиньки пробиралася нашою вітальнею. Половиці не скрипіли, двері теж, тож я ніким не помічена вибралася в коридор, де на мене вже очікував Зігрід. Побачивши мене, чоловік поклонився і махнув рукою в сторону, запрошуючи йти. Знову мовчки. Говорити біля своїх покоїв я побоялася, а от коли ми відійшли на значну відстань та звернули до чергового коридору, певно призначеного для слуг, я не втрималася від запитання:

— Зігріде, а ви можете говорити?

Чоловік зупинився, пильно поглянув мені у вічі і похитав головою.

— Вибачте за нетактовне запитання, просто принц нічого мені не казав.

Зігрід кивнув, але з таким видом, що закочені очі до нього пасували б якнайкраще. Проте вишколений слуга не посмів так вчинити, натомість вказав на коридор, спонукаючи до руху.

— Так, ходімо.

Коло конюшні, як і першого разу, на мене вже чекав Брінейн верхом на Привиді та осідланий Буревій. Присіла в реверансі перед принцом, отримала поклін у відповідь, підійшла до Буревія, але більше не встигла нічого зробити. Мене підхопили міцні руки і всадили собі на коліна.

— Ейне, що ви робите? — зойкнула й розвернулася у кільці його рук, аби заглянути у вічі.

Але була спіймана його гарячими губами, які залишили на моїх вустах палючу печать.

— Радий вас бачити, Ліє, — зрештою подарував мені усмішку цей… нестерпний чоловік.

— Ейне, нас же бачать! — намагалася я приструнити його, проте принц з хитрим виглядом обвів очима територію.

І справді, навколо нікого не було. Куди ж поділися його помічники?

А Брінейн з усмішкою зазначив:

— Не забувайте, що зустрічаєтеся з магом. Якщо я не захочу, ніхто не зможе побачити, чим саме ми займаємося.

Я лише осудливо похитала головою на це його зауваження. Натомість уточнила:

— То ми так і поїдемо — разом на вашому коні?

— Я б з радістю, але так ми не зможемо розвинути високу швидкість, а ви ж саме за цим прийшли на прогулянку.

О так, саме за швидкістю. І аж ніяк не заради зустрічі з вами, мій принце!

Вголос я б цього звісно ж не сказала. Лише попросила:

— Тоді дозвольте мені сісти на Буревія, аби ми могли рушити вже на прогулянку.

Брінейн з усмішкою цмокнув кінчик мого носа і пересадив мене на спину іншого коня. А далі ми помчали пустинними вранішньої пори вуличками, але тепер вже не вгору, а навпаки донизу, в той бік, з якого я приїхала з Орлиних земель. Доки ми скакали ранкові сутінки почали розсіюватися, але сонце ще не поспішало сходити. Ми від’їхали вже на доволі значну відстань від столиці, зараз скакали степом, як Брінейн раптом зупинився і змусив мене розвернути коня в бік Маахесу. Цей краєвид я вже бачила в день приїзду, але я впевнена, що принц бажав показати мені щось інше.

І не помилилася. Кілька хвилин потому з-за гори показався шматок ніби розплавленого золота, яке заливало околиці, розфарбовуючи у безліч відтінків жовтогарячого та багряного схили, будинки, дерева та усе-усе, до чого тільки могло дотягнутися. Поволі золотий диск викочувався з-за обрію, наливався блиском так, що вже ставало боляче дивитися, а барви оточення приходили до свого нормального, звичного оку стану.

— Ейне! — звернулася я до принца, коли вже стало зовсім несила милуватися сходом сонця. — Це неймовірно! Дякую, що показали мені цю красу!

— Ліє, — усміхнувся він мені у відповідь. — Ваше захоплення варте того, щоб вигадувати щоразу нові способи викликати його.

Щоки запалали від збентеження та задоволення. Сподіваюся, що на моїй смаглявій шкірі це буде не дуже помітним. Здається, й справді не помітив, бо запропонував:

— То що, навперегін до діброви?

Брінейн махнув рукою в бік дерев, що густою стіною підходили до дороги, відстань до них була пристойною, тому я була впевнена, що ми змогли б розім’ятися і отримати задоволення від швидких перегонів.

— Наздоганяйте! — викрикнула я та пришпорила коня, аби отримати фору перед Брінейном. 

Це стало моєю помилкою, бо в пастку, що призначалася молодшому принцові, втрапила я.

Буревій зірвався з місця в галоп і чимдуж набирав швидкість, позаду лунав веселий сміх Ейна та тупіт копит Привида, що ставав все ближчим. Ну ж бо, Буревію, не дамо їм нас наздогнати! Мій кінь видавав чудеса витривалості, досі втримуючи лідерські позиції. А я так захопилася бажанням здобути перемогу, що перестала спостерігати за оточенням. А може це б мені й не допомогло, бо корінь на нашому шляху з’явився ніби нізвідки. Буревій не встигнув вчасно зреагувати, перечепився і з усього маху полетів на землю, захопивши й мене разом із собою. Дивом дивуюся, як я не переламала собі шию! Після кількох перекидів мій кінь нарешті зупинився, затиснувши своїм боком мою праву ногу. Я в останній раз боляче вдарилася об землю, але свідомості не втратила, навіть могла рухати руками і вільною ногою. Тіло все боліло, проте, окрім подряпин, я не відчувала, що серйозно травмувалася. Турбувала лише права нога, відчувати яку під вагою коня я вже майже перестала.