Розділ 19. Біля моря

Ми швидко пояснили своїм охоронцям, куди зібралися і чому залишаємо їх позаду. Хлопці з однаковим виразом незадоволення дивилися на нас, проте заперечувати не посміли. Лише Зейдан уточнив:

— Моя принцесо, чи ви часом не забули своїх зубочисток?

Так він жартівливо називав мої ножі для метання.

— Ні, ти ж знаєш, іноді доводиться обідати у зовсім незвичних місцях.

— Ну тоді гарної прогулянки, ми чекатимемо на вас… — він осікся і оглянувся на Стіга, адже той був більше обізнаний з місцевістю.

Помічник якраз щось пошепки з’ясовував у принца, осудливо хитав головою. Але коли Зейдан замовк, оглянувся і, як ні в чому й не було, продовжив фразу мого охоронця:

— Ми чекатимемо на вас у корчмі на околиці Маахеса. Його Високість знає, про котру я веду мову.

Брінейн кивнув. І на цьому наші з хлопцями шляхи розійшлися. Вони рушили назад у долину, а ми помчали до моря! То навперегін з вітром, то майже повільним кроком, даючи спочинок коням. Дорогою нам трапилося кілька невеличких поселень, котрі ми проскакали вздовж, і лише у більш-менш великому селі зупинилися коло заїжджого двору. Я вже збиралася спішитися, аби замовити нам в дорогу перекус, та принц зупинив мене порухом руки. А потім покликав хлопчака, який саме напував коней, кинув йому монетку і попросив принести обід. Хлопчина поштиво вклонився, певно оцінивши одяг принца та розмір винагороди, і побіг до будівлі. За хвилину на порозі постав хазяїн — високий сутулий чоловік в літах. Він теж низько вклонився і запитав:

— Чого бажаєте, Ваша Високосте?

Тож принца тут добре знають?

— Чогось такого, чим можна було б перекусити у сідлі. Ми не бажаємо втрачати ані хвилини.

— Тоді заждіть зовсім трохи, я зберу вам кошик.

Коли хазяїн зник за дверима, я із захватом зазначила:

— То вас знають у кожному селі, Ейне?

Принц з усмішкою похитав головою:

— Не мене. Скоріше за все, мене сплутали з Харальдом. Сонце світить мені в спину, тож не дозволяє ясно роздивитися знаки відмінності на моєму обличчі. А спадкоємець більш відомий серед простого люду.

Не минуло й десяти хвилин, як нам уже піднесли кошик, до верху наповнений харчами. Там же виблискувала вузьким горлечком пляшка з напоєм. Сподіваюся, лимонадом чи ягідним морсом, а не вином. Хотілося мати ясну голову.

Ми рушили далі і зупинилися під розлогим деревом, аби перекусити, бо не знаю, як там у принца, але мій живіт уже голосно сповіщав про свій голод. Аж знітилася, коли пролунало бурчання, та веселий сміх Брінейна змусив розслабитися.

— Якщо бажаєте, Ліє, то можете спішитися та сісти на мій камзол, аби зручно поїсти.

— Ну ви ж до мене не приєднаєтеся? Тоді й я можу перекусити прямо в сідлі. Не переймайтеся за мене.

Принц вдячно кивнув і закопався в кошик. Спішитися — це єдине, чого він не зміг зробити для мене. Все інше він намагався робити. Ейн наблизив свого коня впритул, розкрив у себе на колінах серветку і виклав по можливості харчі на неї. І хіба що не годував мене, а так виконував усі мої забаганки. Навіть крихти з мого підборіддя стер, а потім, побачивши моє здивування, довго перепрошував і щось бурмотів. І таким милим виглядав у цей час…

Так би й тішилася далі, якби не змія, що спустилася з гілки і тепер розгойдувалася прямо над плечем Брінейна. Ще мить — і трагедії не уникнути! Сама незчулася, як вихопила кинджал з ременя на гомілці і метнула в ціль. Змія була прибита до стовбура дерева, а Брінейн переводив вражений погляд з мене на мою здобич і назад.

— Ем, — почала бурмотіти, знітившись. — Змія звішувалася вам на плече.

Принц ще раз подивився на згадану змію, а потім усміхнувся мені:

— Дякую, звісно, але вона не отруйна.

Ну й що відповідати? Звідки мені знати фауну Котячого краю? У нас, у пустелі, все що бігає та повзає — або кусається, або отруйне, або і те, й інше.

— Але клопоту своїм укусом точно б завдала, бо викликає алергічну реакцію. Ви зберегли мені багато нервових клітин. Але — як? — певно не в змозі дібрати правильні слова, Ейн махнув рукою в бік кинджала.

А я бешкетливо усміхнулася:

— Це ще одна моя таємниця, яку вам доведеться зберігати! Я вправно володію мистецтвом метання ножів.

— Ви — повна несподіванок! То це саме ці зубочистки мав на увазі Зейдан?

— Ви чули? Так, він говорив саме про ножі. Коли я маю при собі кілька штук, моя охорона почувається більш розслабленою.

— Чомусь це мене вже не дивує. Але я захоплююся вами все більше! Де ж ви їх ховаєте?

Схилилася, задерла штанину і продемонструвала свій невеличкий арсенал, у якому пустувало одне місце.

Брінейн поспішив повернути мені очищеного ножа, я завченим жестом застромила його до піхов. А принц тут же поцікавився:

— Але ж більшість часу ви ходите в сукні. Куди ховаєте ножі тоді?

Мовчки закотила рукава і продемонструвала ремені з піхвами й там — чотири ножі, по два на кожне передпліччя. Принц лише з усмішкою похитав головою і запропонував продовжити прогулянку.