Розділ 14. Побачення з принцом

Ранком п’ятого дня я прокинулася з відчуттям неймовірного натхнення. Це заразно, чи що? Невже я теж стаю такою безмозкою куркою, як і більшість принцес? Невже й справді відчуваю приємне хвилювання від зустрічі з принцом?

Постаралася відігнати ці непрохані відчуття і зосередитися на зборах. Бо хоч я й не бажала стати королевою Котів, але осоромитися теж не повинна. Разом із Зорією ми вирішили, що сьогодні сукня із перламутрової органзи, яку я збиралася одягати ще першого дня, буде як ніколи доречною. Надворі нарешті потепліло, тож я сподівалася, що не замерзну. Сьогодні ж я дозволила собі легкий макіяж — лише щоб підкреслити риси обличчя. Збиратися було легко і радісно, тому я була готова задовго до моменту, поки за мною традиційно зайшов Вальгард. 

Ще раз перепитала у Зорії, чи не вдалося їй дізнатися, чому край має назву Лісових Котів.

— Ні, всі ходять, немов води в рот набрали, варто мені лише торкнутися цієї теми. Або ж теми випробувань для принцес.

— Ну, цього варто було очікувати. Сумніваюся, що в замку працюють люди, які не давали магічної присяги, обійти яку майже неможливо. Та й не стане ніхто ризикувати, лише щоб задовольнити цікавість та погорду чужоземної принцеси.

— Нічого з тобою не станеться, дізнаєшся у принца!

— Знаєш про що я не подумала? Про бібліотеку! Адже там точно повинні були б бути якісь згадки. Та й взагалі, я ж іще під час екскурсії зробила собі замітку відвідати книгосховище. Та й забула.

— Запропонуй принцові провести ваше побачення серед запилених книжних фоліантів. Впевнена — він буде у захваті!

Я пирхнула і жартівливо штовхнула компаньйонку.

* * *

Легкий настрій нікуди не зник і під час загального сніданку — навпаки, веселощів додавав ще й похмурий вираз обличчя Єрмін. Дивовижно, на що вона сподівається після скількох років? Що Брінейн, що Харальд уже давно були зрілими чоловіками. Якби вона й справді комусь з них підходила, то чи не була б вже заміжня й з маленькими близнятами? Невже у неї зовсім немає гордості, аби не ганьбится і з гідністю відступити?

Відкинула думки про Вовчицю, та перевела погляд на тих, хто вже побував на побаченні. Бояна як завжди мала похмурий вигляд, по її обличчю важко було щось прочитати. Адаєз задумливо колупалася у частуванні, але стосувалося це зустрічі з принцом, чи у дівчини були інші невеселі думки, я з упевненістю сказати не могла. Соллі та Ейка аж світилися від щастя, з чого я зробила висновок, що у обох спільно проведений Харальдом день видався цікавим та позитивним.

Принц сьогодні виявився аж надто тихим, хоч і відповідав на звертання до нього, але побіжно, без ентузіазму. То це мені ще й доведеться розважати його? От більше щастя не мала!

Але щойно ми з ним пліч-о-пліч вийшли за двері, як Харальда немов підмінили. Я аж здригнулася, коли він з широкою сліпучою усмішкою повернувся до мене та мовив:

— Дорога моя Алія-Ахсана, герцог Вальгард передав мені ваше прохання прогулятися по вечірньому саду і я з радістю виконаю його. А зараз я б волів запросити вас дослідити одну з веж нашого палацу і помилуватися краєвидами, що відкриваються з її вершини. Я знаю, що вчора Гард украв мою ідею побачення з іншою принцесою і водив вас на канатну дорогу, але, повірте мені, вежа палацу — це зовсім інші враження.

— Дякую, я з радістю підіймуся туди з вами.

— На висоті ще досі прохолодно, тому я насмілився захопити для вас накидку, — звідкілясь в його руках матеріалізувався згорток, який розкрився у невагому, але дуже теплу накидку блідо-рожевого кольору. — Прийміть, будь ласка, від мене цей скромний подарунок. І дозвольте допомогти вам його надягнути.

І ця накидка неймовірно пасувала і фасоном, і кольором до мого вбрання. Звідки вони дізнаються, у що я буду вбрана, якщо я й сама не завжди знаю, що хочу одягнути?

Підйом на вежу виявився нелегким. На що вже я мала треноване та загартоване навантаженнями тіло, та й то стомилася долати таку кількість сходів. Принц, здавалося, взагалі не збився з дихання, мабуть, якби не я, то злетів би вгору. І всю дорогу кидав на мене вичікувальні погляди. Сподівався, що я буду скаржитися? Ні, принцеси не скаржаться, принаймні у мене на Батьківщині. Тим паче, що я не настільки виснажилася, аби не триматися на ногах.

Зрештою останні сходинки були здолані і ми опинилися на просторій терасі на вершині вежі. Вітер одразу ж закрутив у вихорі, сплутав волосся, скуйовдив мою ідеальну зачіску, роздивитися щось навіть у себе під носом мені було неможливо. 

Раптом ззаду на плечі лягли чужі руки, підхопили те, що я визначила, як широкий комір накидки, і опустили мені на голову капюшон. Дивина — моє волосся одразу ж прийшло до ладу!

— Накидка зачарована від вітру, під цим капюшоном ваша зачіска залишиться ідеальною навіть у буревій. 

Скромний подарунок, кажете? Не знай я точно, скільки коштують такі магічні послуги, може б і повірила.

— Тепер ніщо не завадить вам насолодитися пейзажем, — продовжував Харальд, підводячи мене до високої огорожі.

Панорама звідси і справді відкривалася незрівнянна зі вчорашньою. Не гірша, не краща, просто кардинально інша. Якщо вчора ми були ніби на вершині світу, він стелився нам під ноги, але якось відсторонено, ніби сам по собі, то сьогодні у мене з’явилося враження, що я є центром цього світу, що він належить саме мені і більше нікому. Дивне відчуття!