Розділ 13. Маахес, яким його знає Гард

Наступний день не приніс мені нічого цікавого. 

Я не дізналася у Вальгарда про його брата, бо дорогою до їдальні нам завадили поспілкуватися на самоті. Мій супутник знадобився мало не всім мешканцям палацу. Одразу! Коли я вийшла з покоїв, герцог уже видавав якісь розпорядження прислужниці. За нею майже слідом увагу Гарда відвернув молодик, схожий на секретаря. Далі знову була прислужниця, а потім лакей, який точно приніс важливу інформацію. Чоловік ледве зміг довести мене до місця призначення, навіть попрощатися не встиг, і кинувся слідом за лакеєм.

Екскурсія, у порівнянні з учорашньою, видавалася нудною — мене зовсім не цікавили краєзнавчі подробиці у музеї, та й художні здібності місцевих митців викликали лише позіхання, яке я з усієї сили намагалася приховати. Ні, я рада, що Лісовий Котячий край має таку багату флору й фауну, величну історію. Але я дізналася все, що мене цікавило, ще вчора, повторювати сьогодні не було жодного сенсу. Хоча для деяких, як-от Веселина, таке повторення видавалося зовсім не зайвим, як на мене, і третій раз був би доречним. Зорія ж була просто у захваті!

Надія, що ввечері я побачуся з Вороном, теж розвіялася, немов дим — чоловік не відгукнувся на мій поклик. А я ж так сподівалася на нашу зустріч, хотіла скільки всього пояснити, розпитати. Адже після моєї втечі ми ще не бачилися. Чи може він вважає, що я більше не захочу з ним зустрічатися? Вчора ж не прийшла. То сьогодні й сенсу немає виходити до саду. Але ж він гуляв там і до нашої першої зустрічі. Що заважає йому продовжити? Чи може він більше не налаштований чути мій поклик? А може Ворон зайнятий? Так само, як і Вальгард сьогодні. Може й справи в них одні на двох?

Так і засинала розчарована та сумна…

* * *

А от третього дня екскурсія від Вальгарда виявилася найцікавішою. Я не помилилася, коли припустила, що Маахес герцог любить не менше, аніж королівський палац. Він показав мені столицю такою, якою, я впевнена, її не бачила навіть зарозуміла Єрмін. І сумніваюся, що побачить майбутня дружина Харальда, хто б з дівчат нею не став. 

Після сніданку Гард одразу ж повів мене до міста, а там — на найсправжнісінький ярмарок!

Такого я ще не бачила! Торговці щосили загукували до свого товару, розхваляли його навперебій. Куди там тихим продавцям з центральних вуличок! І чого тільки вони не продавали — від господарського реманенту до приворотного зілля! І все це супроводжувалося хвацькою лайкою або галасливою сваркою. Яких тільки виразів я не почула, впору було занотовувати, що не забути! Повз шатро з ворожкою ми майже пробігли, я лише почула собі вслід «Слухай своє серце!» та й викинула ту виряджену у ганчір’я відьму з голови. Далі на нас очікував виступ майстра з фехтування — це було неперевершене видовище!

Ми переходили від намету до намету, всюди було на що подивитися, зацікавитися. В якомусь із наметів Вальгард придбав мені смаколика та потягнув до імпровізованої сцени, де бродячі артисти показували комедійну виставу про дурнуватого пана та його метикуватого слугу, який постійно обводив господаря круг пальця і зрештою вийшов переможцем. Я сміялася, як навіжена, просто не могла поводитися стримано, як належить принцесі, але, здавалося, Вальгарда зовсім не бентежить така моя поведінка. 

Після вистави ми ще довго блукали широкими рядами, роздивляючись усілякі дивнички, а потім нащось накупили яблук і повільно побрели в бідніші квартали міста. Але хоч багатоповерхові будинки з великою огородженою територією та садом і змінилися на невеличкі будиночки, шо притискалися один до одного, немов рідні, та всюди так само панували чистота і порядок. Усі домівки мали охайний вигляд, а майже на кожному підвіконні квітнули різнобарвні квіти. Ми ж, не зупиняючись, прямували все далі. Як виявилося, герцог захотів показати мені ту конюшню і той пустир, що  примикав до стіни королівського палацу.

От для чого знадобилися яблука: не встигли ми наблизитися до пустиря, як нас обступили коні, що там випасалися. І почали випрошувати частування. Їх оксамитові губи лагідно торкалися до моєї долоні, коли вони обережно брали шматочки порізаного яблука, а я з тугою згадала Агата і ще раз пошкодувала, що не захопила його з собою. І так мені захотілося сісти верхи на коня і мчати наввипередки з вітром! Але просити про це у Вальгарда я не насмілилася, бо вже й так мій образ стриманої та вихованої принцеси тріщав по всіх швах. Прогулянку ж у дамському сідлі я не вважала прийнятною — нудьга, та й годі!

Допоки ми годували й пестили коней, герцог розповів ще кілька історій про свої витівки разом з принцами. І жодного слова про брата! Невже він і справді його соромився?

Після конюшні ми рушили до затишного ресторанчика на тихій вуличці. І вже тут, розмістившись за столом в очікуванні замовлення, я запитала:

— Гарде, розкажіть про вашу сім’ю.

На його аристократичному обличчі з’явилося здивування. Мабуть, Торстейн розповів про нашу зустріч. Чи ні? Як би дізнатися, щоб не втрапити в халепу? Чи розповісти самій?

— Як ви вже знаєте, я — герцог Рисячих гір. Неодружений. Успадкував свій титул від батька, який загинув шість років тому на полюванні. Мати досі перебуває в доброму здоров’ї. Також я маю близнюка, Торстейна (отже, не сказав). Не знаю, чи розповідали вам, але в нашій сім’ї, як і в королівській, теж народжуються близнюки, один з яких магічно обдарований, але сила його зовсім мізерна. Тож у нашому поколінні силу має якраз Стейн.

— Чому ж ви ніколи не згадували про нього у своїх розповідях про ваші витівки з принцами?