Розділ 11. Ворон

- Вороне, ... - тихо, майже нерішуче гукнула я у вітряну ніч.
І в небо тут же зметнувся примарний птах, якого важко було сплутати з іншими. А потім легкий вітерець левітації раптом підняв мене й обережно поніс якраз до знайомої лави, на якій на мене вже чекав маг. Коли я приземлилася зовсім поруч з ним, образ його знову огорнувся туманом, але я встигла помітити, як чоловік бинтує свою руку. Ну звичайно ж для того, щоб спустити мене з допомогою левітації, йому необхідно було пролити кров. Ну навіщо?! Адже якщо іншим маги могли заліковувати досить серйозні рани, то собі навіть з подряпини нездатні були зупинити кров.
Я присіла поруч і тут же накинулася на мага:
- Для чого ви поранили себе? Я б могла спокійно дістатися до вас.
- Навряд чи, - відгукнувся мій співрозмовник. - Вітер до ночі тільки посилився, ви могли й не втриматися на стіні.
- Не варто недооцінювати мої здібності! - обурено вигукнула я.
- Як і вам мої, - спокійно відбив він. - Знадобилося всього кілька крапель - ви легше пір'їнки.
- Вже не горобчика? - усміхнулася я.
- Вже ні. Полохливий горобчик ні за що не став би зв'язуватися з вороном, - хмикнув мій співрозмовник, продовжуючи возитися з рукою.
А мене раптом, холодком пройшовшись по спині, осяяло:
- Тепер ви знаєте де мої покої…
- Ні, я прив'язав заклинання до вашої аури, але не стежив, куди саме воно полетіло.
Ніколи не чула, що так можна, але заглиблюватися в тему не стала. Спостерігала, як він ніяк не може впоратися з бинтами, тому запропонувала:
- Дозвольте мені забинтувати вашу руку. Вам не зручно самому.
- Не варто занепокоєння, - відгукнувся співрозмовник. Але у своєму занятті так і не просунувся.
- Дайте сюди свою руку! - наказала я, відчуваючи роздратування від його впертості.
- Я б з радістю, але під дією заклинання ви просто не побачите, де саме варто бинтувати.
- Так зніміть його!
- Тоді, боюся, ви злякаєтеся вигляду моєї пошматованої шрамами долоні.
- Ви думаєте, я шрамів не бачила? - зневажливо пирхнула я.
І осіклася, бо з туманного серпанку раптом в мою сторону простяглася широка чоловіча долоня. Дійсно пошматована шрамами. Але крім цього ще й без вказівного пальця, і зі скорченими від давніх ушкоджень іншими. На такому тлі свіжий поріз дійсно здавався незначною подряпиною.
- Боже…
- Вибачте, я вас налякав, - випалив маг і спробував забрати руку, але я не дозволила, втримала обома своїми долонями.
- Я справді жахнулася, але не від виду вашої руки, а від тієї кількості болю, якого ви зазнали, отримуючи ці шрами! - випалила я, неусвідомлено стискаючи його пальці у своїх руках.
Маг поруч раптом різко втягнув повітря.
- Я завдала вам болю? - задала я питання, послаблюючи свою хватку, але не відпускаючи його кисть повністю. - Вибачте, я зробила це, не віддаючи собі звіту.
- Зробили – що? - прозвучало здивоване. - Чому ви вирішили, що мені боляче?
- Хіба ні? Ви втягнули повітря так, немов стримували біль.
- Вам вдалося навіть це розчути? Невже дія заклинання починає слабшати? – недовірливо уточнив співрозмовник. Потім на мить забрав у мене свою руку, зробив обома кілька складних пасів, уклав:
- Все тримається. Тоді як же вам вдалося?
Рука його так і залишилася поза межами моєї досяжності.
- Не знаю. Але якщо не біль, то що?
Невесело хмикнувши, Ворон все ж відповів:
- Несподіванка. Після того, як зі мною це сталося, рідко хто з жінок виявляє бажання стиснути мою понівечену долоню.
- О, - серце стиснулося від співчуття. А ще прийшло здивування, адже в Орлиних землях шрами, навіть отримані по дурості, вважалися символом мужності. Наші чоловіки не упускали можливості похизуватися мітками перед представницями прекрасної статі. Виходить, що тут не так? Тоді чому ж він не звів їх за допомогою магії? Адже це, я знала, зовсім не складно. Колись, бувши ще підлітком, я впала з коня і роздерла щоку, так Аззам без мороки та без сліду прибрав утворений рубець з мого обличчя. Правда такі послуги мага коштували зовсім не дешево. Виходить, мій співрозмовник бідний, раз не зміг оплатити подібне лікування.
Ця думка принесла розчарування, але не тому, що для мене був важливим добробут людини, а тому, що я лише утвердилася, що Ворон має низьке походження, і батько ніколи…
Про що я думаю, заради Святої Іскри?! Навіть головою труснула, проганяючи ці думки. І згадала, що так і не подбала про його поріз.
- Поверніть руку, – наказала я. - Я так її й не перебинтувала.
Чоловік, що сидів поруч, зі смішком знову простягнув свою долоню до мене, а другою подав бинт. Я споро, але дуже акуратно перев'язала рану, ще раз стиснула його пальці, і, все ще тримаючи його велику руку обома своїми, підсумувала:
- Ось і все, сподіваюся, скоро ваша рана затягнеться.
- Спасибі, - тихо прошепотів маг і перехопив мої долоні своїми, ніжно стиснув, як до цього робила я, а потім підніс до своїх губ і ледь відчутно торкнувся кісточок пальців поцілунком. Тепер з силою повітря втягувати довелося вже мені, така буря почуттів піднялася в душі від цього, простого і невинного по суті, дотику.
Ворон зрозумів мій стан, тому що тут же відпустив мої руки, які миттєво немов осиротіли, так їм хотілося знову потонути в широких долонях незнайомця. Та що ж це зі мною?!
Вирішила зав'язати бесіду, щоб відвернутися від переповненої почуттями душі:
- Ви були вчора в саду?
- Так, недовго.
- І ворона в небо випускали?
- Ви бачили? Чому ж не вийшли?
- Злякалася.
- А сьогодні?
- Не вас! Як ви могли таке подумати?!
- Тоді чого ж?
- Гніву моєї принцеси, якщо вона не застане мене у своїх покоях по приходу.
- Вона така швидка на розправу?
- Ні, - поспішила заперечити я. - Вона дуже добра, але, втомлена, могла закотити істерику.
- Ох вже ці особи королівської крові, - глузливо і з розумінням пирхнув співрозмовник. - Але вам не варто боятися. Вчора я точно знав, коли закінчиться бал, тому обов'язково вас попередив би, що пора повертатися. А надалі, якщо ви дозволите, я можу навісити заклинання стеження, тоді ви в будь-який момент можете дізнатися, хто наближається до вашої кімнати.
- Що ви, не варто! Адже це дуже трудомістке заклинання! Не витрачайте сили даремно!
- Не забувайте, що тут неподалік джерело.
- Ага, ще скажіть, що у вас до нього доступ є, - пирхнула я.
Чоловік мій сміх не підтримав:
- Якщо я таке скажу, то вам буде не важко здогадатися, хто я.
- Ну так: або принц Брінейн, або придворний маг Вегард. Більше, здається, в королівській родині магів немає.
- Правильно здається. І які будуть ваші висновки?
- Ніякі. Вегард був на балу, в той час, як ви запускали ворона тут. А Брінейн, за чутками, неперевершений маг.
- Чого не скажеш про мене? - уже з відвертим сміхом поцікавився чоловік.
- Я не можу перевірити рівень ваших здібностей, - не стала прямо відповідати, - але якби ви були Брінейном, то дуже сумніваюся, що стали б витрачати час на якусь компаньйонку. Подейкують, що принц з головою пішов у дослідження. Не думаю, що у нього є час для світських бесід в саду посеред ночі.
- Наші з вами розмови аж ніяк не нагадують світські бесіди, - пирхнув Ворон.
- Тим паче.
- Ви зовсім не знаєте принца. Якщо захоче, він і час знайде, і можливість теж.
- А ви, отже, знаєте його добре?
- Послухайте, мила компаньйонко, якщо вам цікава моя особистість, то ви можете не ходити манівцями, а запитати прямо. Я готовий розкритися перед вами.
На мить я впала в ступор. З одного боку, мені відчайдушно хотілося дізнатися, хто ж мій співрозмовник, як він виглядає. Але з іншого, я дуже боялася, що мої припущення виявляться правильними, маг буде мені нерівнею, а тому доведеться припинити спілкування. Так у мене ще є надія, а потім вона розвіється, як дим. Тим більше ще й доведеться у відповідь розкрити себе, чого робити я категорично не збиралася. Принаймні, поки що.
Відповісти постаралася якомога більш чесно:
- Мені, без сумніву, дуже цікаво, хто ховається за ілюзією. Але! Мені також дуже цікаво зустрічатися з вами ось так, під прикриттям таємниці, а коли я дізнаюся, хто ви, впевнена, половина інтересу пропаде.
- Отож вам цікавий не я, а саме таємниця?
- Мені цікава сама ситуація з вами в головній ролі. Впевнена, був би на вашому місці хтось інший, я б не прийшла ні сьогодні, ні коли-небудь ще.
- Спасибі, я задоволений, - тихо відповів Ворон, а у мене сироти виступили, немов я могла почути його справжній голос. Адже щось же було в його голосі ... щось впізнаване…
Але чоловік вже продовжив, заважаючи мені згадати:
- Як ваша принцеса відгукувалася про принца?
- Вам справді це цікаво?
- Чому б і ні?
- Ну добре. Вона назвала його гарненьким, як дівчисько. Особливо на балу, де він був виряджений, як павич, - випалила я правду, а вже потім подумала, що не варто бути такою відвертою.
Від його несподіваного гучного реготу, який навіть ілюзія не пом’якшила, я аж підскочила на лаві.
- Що смішного я сказала?
Співрозмовник все ніяк не міг вгамувати сміх (складно сказати через ілюзію, але мені здалося, що він навіть сльози втирає від веселощів), а коли, нарешті, упорався з емоціями, то пояснив:
- Чув би вас принц Харальд! Адже він пішов на все це лише за наполяганням Свейна, який запевнив його, що такий одяг буде виграшно виглядати на принцові, замість його звичайних темних костюмів.
- Значить принц не прихильник всіх цих ... - Я змахнула в повітрі рукою, не в змозі підібрати відповідне слово.
- Ні, - весело відповів Ворон. - Якби він дізнався, що той план був провальним, впевнений, Свейну дісталося б.
- О, судячи з розповіді моєї пані, його план з одягом був зовсім не провальним, адже більшість принцес просто слиною підлогу закапали.
І знову вибух реготу, а потім уточнення:
- Але не ваша пані?
- Кажу ж, він їй не сподобався!
- Значить, ваш план в силі й ви маєте намір повернутися додому?
- Все так. І всі сили покладемо на те, щоб програти у відборі.
- Знаєте, я поміркував, і вирішив, що хочу вам у цьому допомогти.
- Чому раптом?
- Дозвольте залишити мої мотиви в таємниці.
- Добре, - покірно погодилася я. - Як ви нам допоможете?
- Дам підказку, коли прийде час випробувань.
- Але не раніше? Ну що ж, спасибі й на цьому.
Співрозмовник, кивнувши на знак того, що приймає мою подяку, знову змінив тему:
- Як ви влаштувалися в палаці? Чи все для вас прийнятне?
- Так, все прекрасно. Шкода тільки, що не вийшло побувати на вчорашньому балу, - довелося збрехати, підтримуючи свою легенду. - Пані говорила, що зал був прикрашений дивовижною ілюзією.
- Так, принц Брінейн розстарався на славу. Сам ледь не втратив свідомість. І помічників своїх заганяв до півсмерті.
- І вас теж?
- І мене.
Отже, мій співрозмовник має відношення до молодшого принца. Але не близький до нього, тому що, на відміну від Харальда, не називає того скороченим ім'ям. Хоча, можливо, і не тому. Гард же теж в розмові згадує лише повне ім'я, але він-то точно товариш принцам. Цікавість, яка сховалася, коли Ворон прямо запропонував розкрити своє інкогніто, зараз знову підняла свою голову. Адже набагато цікавіше було б самій розгадати цю таємницю.
- І після всього цього вчора у вас ще залишилися сили на прогулянку в парку?
- Яка різниця, де відпочивати, у своїй кімнаті чи тут, на лаві?
- Ну, сюди, принаймні, вам ще потрібно було дійти.
Незрозумілий смішок супроводжував його відповідь:
- Ну це-то взагалі не проблема.
Я знизала плечима, не бажаючи вдаватися в подробиці. Замість цього запитала:
- Завтра на нас чекає екскурсія по Маахесу. Чим може здивувати ваша столиця?
Дійсно, завтра був перший раз, коли нам дозволили взяти своїх компаньйонок як супутниць замість призначених провожатих. До цього вони весь свій час проводили в покоях, виділених принцесі, або ж разом зі слугами, знайомлячись один з одним і з частиною замку і ділячись плітками. Зорія не виявляла скільки-небудь значущого захоплення з приводу екскурсії, зважаючи на мерзенну погоду, і, як я підозрювала, свої стосунки з Джарі, яким судилося перерватися, щоб всі сили кинути на супровід принцеси. Але особисто мені було дуже цікаво подивитися, чим і як живе столиця Лісового Котячого краю.
- Безсумнівно, фонтаном на Палацовій площі.
- О, так! Я звернула на нього увагу, коли ми під'їжджали до замку.
- Саме звідти й почнеться ваша екскурсія. Хоча фонтаном потрібно милуватися вночі - тоді він просто дивовижний.
- Я повністю з вами згодна. Як би хотілося його побачити, ... - мрійливо простягнула я. А потім стрепенулася, адже поруч зі мною сидів той, хто міг би показати мені фонтан хоч прямо зараз. - А не могли б ви? …
- Ні, - різко обірвав він мене. І вже м'якше продовжив: - Принаймні не найближчим часом.
Від такої його категоричної відмови мені здавило горло. Невже я так багато прошу? Настільки, що навіть договорити мені не дали? Від образи захотілося плакати. Я закусила губу і відвернулася в сторону, не бажаючи, щоб він побачив мої дурні сльози (зовсім забувши про ілюзію). Зробила кілька глибоких зітхань, умовляючи себе, що чоловік, що сидить поруч на лаві абсолютно нічого мені не винен. Здавалося, я навіть змогла взяти себе в руки. Але лише здавалося.
Він помітив. Точно вловив мій стан, тому що моя права долонька знову була спіймана його правою рукою, ліва ж, та, яку я бинтувала, ласкаво обійняла за плечі, спонукаючи присунутися ближче до його великого і теплого тіла (а я і не помітила, що змерзла до кісток). Не вагаючись припала до нагрітого боку, з насолодою вдихнула, намагаючись вловити його аромат, але все було марно – ілюзія працювала справно.
- Ви образилися? - майже ствердно вимовив він. - Не варто... просто зараз мої обставини не дозволяють мені…
- Не потрібно виправдань. Сама не можу зрозуміти, чому образилася, - змусила себе засміятися. - Ви зовсім не зобов'язані…
- Не зобов'язаний, але з радістю виконав би ваше бажання. На жаль, поки я цього зробити не можу. Але можу подарувати вам це, щоб трохи втішити.
У його руці, якій довелося випустити мої пальці, матеріалізувалася квітка. Насправді суцвіття, що складалося з декількох досить простих квітів з шістьма пелюстками насиченого фіолетового кольору і світлою облямівкою по краю. Рослина нагадувала мою улюблену вербену, але квіти були більшими й здавалися крихкими. Гілочка злетіла мені на коліна, і я тут же її підхопила, піднесла до обличчя. Від квітки виходив тонкий, ледь помітний, але дуже ніжний свіжий аромат.
- Не гніваєтесь? - прозвучало дуже близько, змусивши мене здригнутися та усвідомити, що я все ще перебуваю в обіймах чоловіка. І не можу зрозуміти: вимагати, щоб він відпустив мене, або ж тісніше притиснутися? Вирішила залишити все як є, адже чоловік не переступав межу дозволеного – його рука, обхопивши моє плече, просто притискала мене до торса, даруючи відчуття захищеності.
- Ні. Дякую. Як називається це диво?
- Клематис. Його пора цвітіння ще не прийшла, але я подумав, що саме ця квітка може вас порадувати.
- Ви вгадали, він схожий на мою улюблену квітку, яка незабаром покриє всю землю у мене на Батьківщині.
- Радий, що вгадав, - обдав Ворон мою шию теплим диханням. Здавалося, він схиляється все ближче до мене.
Обернувшись, щоб перевірити, я раптом торкнулася його сухих губ своїми. Від цього дотику моє тіло немов прошило магічною іскрою, а голова закрутилася. На секунду я відсторонилася, щоб заглянути йому в очі, забувши про заклинання ілюзії, а вже в наступну тягнулася до чоловіка, щоб нарешті спробувати його такі привабливі губи. Мене спіймали на півдорозі, уклали моє обличчя в сильні долоні та владно притягнули до себе. Серце тенькнуло від суміші страху і передчуття, але дотик виявився ніжніше пір'їнки, його ласкаві губи повільно накрили мої, обережно, навіть трохи полохливо притулилися, готові при найменшому моєму протесті здати свої позиції. Але я не збиралася протестувати. Хіба що через його нерішучість. Сама розкрила уста, дозволила язичку подражнити чоловіка, викликаючи у нього хрипкий стогін…
Хрипкий ... Точно, у нього ж хрипкий голос!
Але спогади тут же розчинилися, варто було Ворону осміліти й вже більш наполегливо впитися в мої губи, цього разу зминаючи, вриваючись в мій рот, змушуючи голову йти обертом. Почуття, які накрили мене, виявилися настільки лячними за своєю силою, що я знітилася і поспішила відсторонитися від чоловіка, який цілував мене. А потім і зовсім втекти, щоб приховати своє хвилювання.
Його ж оклик мені вслід лише підстьобнув, змусивши бігти швидше вітру.
І знову на моєму шляху не постало жодної перешкоди – я швидко дісталася до потрібної стіни й буквально злетіла на неї, ховаючись в безпеці своєї кімнати.
І вже лише там виявила, що подаровану квітку я загубила…