Розділ 11. Ворон

— Вороне ... — тихо, майже нерішуче гукнула я у вітряну ніч.

І в небо тут же зметнувся примарний птах, якого важко було сплутати з іншими. А потім легкий вітерець левітації раптом підняв мене і обережно поніс якраз до знайомої лави, на якій на мене вже чекав маг. Коли я приземлилася зовсім поруч з ним, образ його знову огорнувся туманом, але я встигла помітити, як чоловік бинтує свою руку. Ну звичайно ж, для того, щоб спустити мене з допомогою левітації, йому необхідно було пролити кров. Ну навіщо?! Адже якщо іншим маги могли заліковувати досить серйозні рани, то собі навіть з подряпини нездатні були зупинити кров.

Я присіла поруч і тут же накинулася на мага:

— Для чого ви поранили себе? Я б могла спокійно дістатися до вас.

— Навряд чи, — відгукнувся мій співрозмовник. — Вітер до ночі тільки посилився, ви могли і не втриматися на стіні.

— Не варто недооцінювати мої здібності! — обурено вигукнула я.

— Як і вам мої, — спокійно відбив він. — Знадобилося всього кілька крапель — ви легше пір'їнки.

— Вже не горобчика? — усміхнулася я.

— Вже ні. Полохливий горобчик ні за що не став би зв'язуватися з вороном, — хмикнув мій співрозмовник, продовжуючи возитися з рукою.

А мене раптом, холодком пройшовшись по спині, осяяло:

— Тепер ви знаєте де мої покої…

— Ні, я прив'язав заклинання до вашої аури, але не стежив, куди саме воно полетіло.

Ніколи не чула, що так можна, але заглиблюватися в тему не стала. Спостерігала, як він ніяк не може впоратися з бинтами, тому запропонувала:

— Дозвольте мені забинтувати вашу руку. Вам не зручно самому.

— Не варто занепокоєння, — відгукнувся співрозмовник. Але в своєму занятті так і не просунувся.

— Дайте сюди свою руку! — наказала я, відчуваючи роздратування від його впертості.

— Я б з радістю, але під дією заклинання ви просто не побачите, де саме варто бинтувати.

— Так зніміть його!

— Тоді, боюся, ви злякаєтеся вигляду моєї пошматованої шрамами долоні.

— Ви думаєте, я шрамів не бачила? — зневажливо пирхнула я.

І осіклася, бо з туманного серпанку раптом в мою сторону простяглася широка чоловіча долоня. Дійсно пошматована шрамами. Але крім цього ще й без вказівного пальця, і зі скорченими від давніх ушкоджень іншими. На такому тлі свіжий поріз дійсно здавався незначною подряпиною.

— Боже…

— Вибачте, я вас налякав, — випалив маг і спробував забрати руку, але я не дозволила, втримала обома своїми долонями.

— Я справді жахнулася, але не від виду вашої руки, а від тієї кількості болю, якого ви зазнали, отримуючи ці шрами! — випалила я, неусвідомлено стискаючи його пальці в своїх руках. 

Маг поруч раптом різко втягнув повітря.

— Я завдала вам болю? — задала я питання, послаблюючи свою хватку, але не відпускаючи його кисть повністю. — Вибачте, я зробила це, не віддаючи собі звіту.

— Зробили — що? — прозвучало здивоване. — Чому ви вирішили, що мені боляче?

— Хіба ні? Ви втягнули повітря так, немов стримували біль.

— Вам вдалося навіть це розчути? Невже дія заклинання починає слабшати? — недовірливо уточнив співрозмовник. Потім на мить забрав у мене свою руку, зробив обома кілька складних пасів, уклав:

— Все тримається. Тоді як же вам вдалося?

Рука його так і залишилася поза межами моєї досяжності.

— Не знаю. Але якщо не біль, то що?

Невесело хмикнувши, Ворон все ж відповів:

— Несподіванка. Після того, як зі мною це сталося, рідко хто з жінок виявляє бажання стиснути мою понівечену долоню.

— О, — серце стиснулося від співчуття. А ще прийшло здивування, адже в Орлиних землях шрами, навіть отримані по дурості, вважалися символом мужності. Наші чоловіки не упускали можливості похизуватися мітками перед представницями прекрасної статі. Виходить, що тут не так? Тоді чому ж він не звів їх за допомогою магії? Адже це, я знала, зовсім не складно. Колись, бувши ще підлітком, я впала з коня і роздерла щоку, так Аззам без мороки і без сліду прибрав утворений рубець з мого обличчя. Правда такі послуги мага коштували зовсім не дешево. Виходить, мій співрозмовник бідний, раз не зміг оплатити подібне лікування.

Ця думка принесла розчарування, але не тому, що для мене був важливим добробут людини, а тому, що я лише утвердилася, що Ворон має низьке походження, і батько ніколи…

Про що я думаю, заради Святої Іскри?! Навіть головою труснула, проганяючи ці думки. І згадала, що так і не подбала про його поріз.

— Поверніть руку, — наказала я. — Я так її і не перебинтувала.

Чоловік, що сидів поруч, зі смішком знову простягнув свою долоню до мене, а другою подав бинт. Я споро, але дуже акуратно перев'язала рану, ще раз стиснула його пальці, і, все ще тримаючи його велику руку обома своїми, підсумувала: 

— Ось і все, сподіваюся, скоро ваша рана затягнеться.