Розділ 5. Зустріч у саду

Обговоривши всі бентежливі питання, я відпустила Зорію, що вже позіхала, відпочивати. У самої ж після тривалого денного відпочинку про сон не було й мови. Провалявшись понад годину в ліжку, почала кидати все частіші погляди в бік вікна, мріючи про свіже повітря і чарівливий пейзаж. Не втерпівши, накинула подарований плащ прямо поверх сорочки і майже вирвалася на свободу. На диво, сьогоднішня ніч була порівняно теплою і абсолютно безвітряною. Низькі хмари затягнули небо, тому непроглядну темряву було дуже важко розігнати неяскравим садовим ліхтарикам. А що якщо? ...

Не дозволивши думці оформитися, я перехилилася через поруччя, щоб зблизька упевнитися, що я і справді зможу спуститися, а потім і піднятися назад по виступах на стіні. З боку витівка здавалася цілком здійсненною, а парк в таку пізню годину абсолютно безлюдним, тому я повернулася в свою кімнату, знайшла ретельно заховані від чужих очей бриджі, високі чоботи і теплий в'язаний светр, які носили конюхи взимку в наших краях, швидко, не даючи собі і шансу передумати, вбралася в здобутий одяг, закрутила заплетену на ніч косу в тугий вузол і вискочила назад на балкон. Спуститися вниз виявилося навіть занадто легко, лише в одному місці мені довелося потягнутися, щоб дістати до чергового виступу та внизу акуратно минути вікно, в якому ще горіло світло, щоб не попастися нікому на очі. Пружно зістрибнувши на землю, я із задоволенням вдихнула чисте гірське повітря, напоєне пахощами квітучих дерев.

Зважившись, я обережно рушила стежкою, дотримуючись тінистих ділянок, не маючи якоїсь конкретної мети, просто насолоджуючись прогулянкою. Уночі сад здавався не таким привітним і чистим, як це було вдень. То тут, то там в темряві мені ввижалися якісь тіні, шурхіт молодого листя здавався зловісним шепотом, лякаючи, змушуючи весь час бути насторожі, пробуджуючи думки повернути назад, повернутися в тепле, безпечне гніздечко своєї кімнати. Але я була не з тих, хто здається при першій же невдачі. Вперто придушивши свій страх, сказала собі, що тут мені абсолютно нічого не загрожує і рішуче рушила вперед. Тіні, немов відчули мій настрій, тому що раптом перетворилися в нешкідливі, абсолютно нестрашні ділянки саду. Наважившись і розуміючи, що навряд чи когось зустріну тут, я вже не криючись рушила вздовж однієї з алей, забираючи майже весь час вправо і відхиляючись від тих маршрутів, якими ми гуляли вчора з Вальгардом. Милувалася зустрічними статуями, захоплювалася майстерністю, з якою були виготовлені фонтани, забрела так далеко, що навіть випустила з виду вікно своєї спальні, а потім ще й трохи занепокоїлася, чи зможу знайти дорогу назад. По всьому виходило, що назад мені потрібно було повертати весь час вліво, тому я заспокоїлася, тим більше, що помітила неподалік чарівну в тьмяному світлі ліхтаря альтанку, суцільно повиту плющем. Не роздумуючи, рушила до неї. Під ноги не дивилася, за що і поплатилася. Майже. Бо не помітила невеликого каменю, який стирчав з гравію стежки, і через який я з усього маху спіткнулася. Впала б, якби не чужа магія, яка встигла підхопити мене біля самої землі і повернути назад у вертикальне положення.

Душа пішла в п'яти від розуміння, що моя ескапада не пройшла непоміченою. Ось тільки ким? І чим мені все це загрожує?

Крутнулася навколо своєї осі, оглядаючись і готова до втечі в будь-який момент (хоча і розуміючи, що від мага далеко не втечеш), помітила в тіні розлогого дерева, вже покритого широким листям, лаву, на якій сидів чоловік. Зовнішність його розглянути ніяк не вдавалося, могла сказати лише, що він був досить великим. Хто він? Що зробить зі мною?

А з лави раптом пролунав смішок, тихий хрипкий голос, від якого по спині побігли мурашки (і я збрешу, якщо скажу, що лише від страху), вимовив:

— Ось вже не думав, що по королівському саду можуть так вільно розгулювати злодюжки!

— Я не злодюжка, — намагалася відповідати якомога нижчим голосом, щоб не бути розкритою, коли зустрінуся з цим чоловіком в іншій обставі.

— Жінка? — в голосі почулося здивування. — Треба ж! Як цікаво!

Я мовчала, обмірковуючи як би мені зловити момент і втекти.

— Не злодюжка, кажеш? Тоді хто ж ти? Служниця, яка вирушила на побачення під покровом ночі?

— Так, — тут же вчепилася я за запропонований варіант.

— Брехня. Або ж твій коханий не прийшов, тому що в саду немає крім нас жодної живої душі.

Точно, він же маг, і звичайно ж в змозі відчути всіх живих істот, від його сили залежить лише відстань, на якому він відчуває все живе. Значить, виходить, він відчув мене ще спочатку і можливо відразу ж повів у свою сторону, адже перестали ж мені ввижатися всілякі жахіття, варто було звернути на праву стежку, хоча спочатку я ж планувала йти прямо. Страх з новою силою закрався в душу, змушуючи наважуватися на дурні вчинки, як то — втекти. Ясна річ, не встигла я зробити і кроку, як була зупинена і обплутана магічними нитками. Серце забилося в грудях переляканим птахом, змушуючи тріпатися в безглуздій спробі звільнитися.

— Не так швидко, пташко, — почулося з лави. — Я з тобою ще не закінчив.

Маг продовжував сидіти, не роблячи ні найменшого руху, не збираючись наближатися, або наближати мене до себе. Замість цього тихим вкрадливим голосом вимовив:

— Не треба мене боятися, пташко, Я не заподію тобі шкоди. Просто розкажи мені, хто ти, звідки раптом взялася в цьому саду.

— Я не злодюжка, — повторила я, гарячково придумуючи переконливу брехню і попутно намагаючись хоч трохи розглянути мовця. Даремно, глибокі тіні ніби спеціально приховували його вигляд. Хоча, чому «ніби»? Адже він маг, міг і спеціально приховати від мене свою зовнішність.